СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА — напрям державного регулювання економіки і частина внутрішньої політики держави, спрямована на забезпечення оптимального розвитку соціальної сфери, задоволення потреб та інтересів громадян, соціальних груп, територіальних громад, а також підвищення добробуту суспільства в цілому.

Основою для проведення С.п. у державі є ст. 41–52 Конституції України, які гарантують соціально-економічні права громадян, запорукою реалізації яких є, перш за все, економічні чинники. Метою С.п. у соціальній, демократичній державі є досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності, створення умов для зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих громадян, які внаслідок непрацездатності чи інших життєвих обставин не мають достатніх засобів до існування. Об’єктом С.п. виступає населення країни і, зокрема, її незахищені верстви (особи похилого віку, безробітні, інваліди, ветерани війни, пенсіонери, багатодітні чи малозабезпечені сім’ї, самотні батьки, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, бездомні громадяни та безпритульні діти). До суб’єктів С.п., перш за все, належать державні органи законодавчої та виконавчої влади, які виступають основним і найважливішим джерелом формування С.п. та її розвитку, а також місцеві органи влади, політичні партії, асоціації, колективи, фонди, профспілки, громадські, благодійні, релігійні та інші недержавні організації та об’єднання, окремі особистості — професійні соціальні працівники, волонтери, благодійники, правозахисники, а також громадяни — учасники громадських ініціатив і об’єднань. Саме держава, її установи і відомства гарантують можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного процесу, тобто держава є гарантом здійснення С.п.

Серед основних напрямів С.п. виділяють такі: політика у сфері доходів населення (встановлення соціальних стандартів життя, параметрів життєвого рівня, забезпечення зростання заробітної плати); політика зайнятості та охорони праці (законодавче встановлення засобів охорони праці, видів і форм соціального страхування, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, запобігання безробіттю); соціальний захист (визначення та встановлення параметрів пенсійного забезпечення та інших видів соціального страхування, соціальної допомоги, соціального обслуговування, а також соціальних пільг і гарантій); демографічна політика (стимулювання репродуктивного зростання населення, державна допомога сім’ї, регулювання міграційних процесів); гуманітарна політика або політика розвитку соціальної сфери (охорона здоров’я, культурна, мовна, релігійна, молодіжна, рекреаційна політика, у сфері освіти, науки); молодіжна політика, житлова політика, політика розвитку соціальної сфери села.

До завдань С.п. належать: гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров’я, культуру, житло; досягнення гідного рівня матеріального добробуту й умов життя людей, створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, підвищення якості й конкурентоспроможності робочої сили, розвиток соціально-трудових стосунків; орієнтація державної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій сім’ям; забезпечення підтримання соціально вразливих верств населення; вплив на демографічну ситуацію в напрямі підвищення народжуваності та зниження смертності населення, збільшення тривалості життя; розвиток соціальної інфраструктури; забезпечення стабільності суспільної системи.

В основу здійснення С.п. у соціально-демократичних державах покладено такі принципи, як соціальна справедливість, соціальна солідарність, індивідуальна соціальна відповідальність, соціальне партнерство. С.п. покликана усунути диспропорції та прояви незахищеності у суспільстві, а розвинена система соціального захисту стає політичним змістом масової демократії. Основним критерієм ефективності С.п. є рівень суспільної злагоди та солідарності. Питання щодо кількості моделей С.п. фахівці відносять до дискусійних, оскільки для відповіді на нього необхідно враховувати за наявності загальних ознак також специфіку різних країн. Так, Комісія ЄС з розроблення уніфікованої модифікації С.п. для «Загальноєвропейського дому» виділяє дві її основні моделі: Бевериджську та Бісмарківську. Бевериджська модель С.п. основана на тому, що будь-який громадянин, незалежно від його працездатності, має право на мінімальну захищеність відносно захворювань, старості чи іншої причини зменшення власних можливостей самозабезпечення. Невід’ємними складовими цієї моделі є системи медичного страхування, входження до яких є автоматичним, а також пенсійні системи, які забезпечують мінімальні доходи всім людям літнього віку незалежно від минулих відрахувань із заробітної плати (так звані «соціальні пенсії», на відміну від «професійних»). Зазначені системи фінансуються через податки з державного бюджету. Так, Бевериджська модель передбачає застосування принципу солідарності, що будується на концепції розподільної справедливості. Разом із тим над системою солідарності можуть надбудовуватися додаткові «поверхи» колективного професійного (міжпрофесійного) чи індивідуального характеру, що дає нові підстави для варіювання моделей.

Бісмарківська модель установлює чіткий зв’язок між рівнем соціального захисту й успішністю професійної діяльності. Соціальні права людини у цій моделі зумовлюються тими відрахуваннями, які виплачуються нею протягом усього активного життя, коли соціальні виплати набувають форми відкладених доходів (страхових внесків). З цією метою страхові каси, керовані на паритетній основі власниками й найманими працівниками, здійснюють збір відрахування із заробітної плати у встановленому зазвичай колективними договорами розмірі. Обсяги відрахувань із заробітної плати формують різні професійні страхові фундації та здійснюють певні соціальні виплати. Відповідальність за фінансову рівновагу та збереження коштів зазвичай несуть правління кас (фундацій). Зазначені фундації не повинні субсидуватися з бюджету будь-якого рівня, оскільки податковий перерозподіл, що реалізується через універсальний бюджетний підхід, суперечить логіці трудової участі.

Необхідно зазначити, що соціальний захист має бути принципово незалежним від «фінансових надходжень» з боку держави. Виняток становлять родини з обмеженими можливостями трудової участі, для яких існує солідарність, що реалізується через спеціальні, зазвичай муніципальні, соціальні служби для малозабезпеченого населення або добродійність. Бевериджську модель іноді називають північною (або нордичною), а Бісмарківську — європейською (або континентальною), виходячи з географічного розташування західних країн, серед яких вони поширені. Наведений розподіл є достатньо загальним, тому більшого практичного поширення отримав розподіл моделей С.п. на католицьку, консервативну, ліберальну та соціал-демократичну. Також відомі й інші класифікації моделей С.п., але більшість їх так чи інакше корелює з розглянутими моделями.

Дерега В.В. Соціальна і гуманітарна політика: Навч. посіб. — Миколаїв, 2012; Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. — К., 2003; Котвіцька А.А. Наукові підходи щодо моделювання розвитку соціальної політики у сфері лікарського забезпечення населення // Запоріз. мед. журн. — 2008. — № 2; Спікер П. Соціальна політика: теми та підходи. — К., 2000; Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. та ін. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. — К., 2005.