СТРАХУВАННЯ

СТРАХУВАННЯ — соціально-економічні відносини між людьми, за яких страхувальник забезпечує собі або третій особі, в разі виникнення страхової події, обумовленої договором або законом, суму виплати страховиком, який містить повний обсяг відповідальності й забезпечення виплат. Об’єктом С. є майнові інтереси громадян та юридичних осіб на випадок певних подій. Суб’єктами страхової діяльності є страховики, страхувальники та застраховані особи. Страхова подія, що обумовлена в договорі страхування, повинна мати ознаку вірогідності. Згідно з договором С. страховик формує страховий фонд, який є фінансовим забезпеченням виконання його зобов’язань перед страхувальником. Страховий фонд поновлюється за рахунок сплачених страхувальником страхових премій за розробленою системою тарифної політики (див. Страховий тариф). Найпростішою та найдавнішою формою С. можна вважати натуральне С. У грошовій формі перші ознаки С. з’явилися у III тисячолітті до н.е. Пізніше закон вавілонського царя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н.е.) вимагав укладання між учасниками торговельного каравану угоди про спільне покриття збитків у разі настання несподіваної пригоди. Найбільшого поширення взаємне С. набуло у Стародавньому Римі, де здійснювалося С. ритуальних витрат. У період середньовіччя страхова діяльність здійснювалася переважно через професійні гільдії та цехи. Принцип взаємодопомоги ремісників закріплювався у статуті гільдії. В умовах капіталістичних стосунків С. поступово перетворюється з товариської на товарну форму діяльності з метою захисту майнових інтересів громадян та одержання прибутку. На початку 60-х років ХVIII ст. у країнах Західної Європи налічувалось близько 100 видів майнового та особистого С., а в 1706 р. було створено перше товариство С. життя. В Росії С. було невід’ємною частиною фінансово-економічних відносин у суспільстві. Після 1917 р. були ліквідовані ринкові принципи в економіці, внаслідок чого С. стало державною монополією в особі Держстраху СРСР. Внаслідок політичних і соціально-економічних змін, що відбулися в Україні в 90-х роках минулого століття, було скасовано державну монополію у сфері страхової діяльності. З цього періоду в Україні став формуватися й розвиватися страховий ринок (див. Страховий ринок). Страхову діяльність в Україні регламентують закони України «Про страхування» та «Про господарські товариства», а також нормативно-правові акти та розпорядження органів, уповноважених на регулювання цієї діяльності. Державне регулювання С. здійснює Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагляд). Страхова діяльність повинна базуватися на таких принципах: страховий інтерес; максимальна довіра між суб’єктами страхової діяльності; відшкодування в межах реальних збитків страхувальника; франшиза (частка збитків, яка обговорюється у договорі та не підлягає відшкодуванню страховиком); вільний вибір страховика та виду С.; страховий ризик; контрибуція; співстрахування; перестрахування; диверсифікація. Функції С. слід класифікувати на основні (ринкова, акумуляційна, компенсаційна) та додаткові (превентивна, диверсифікаційна). Розрізняють класифікацію С. також за історичною, економічною та юридичною ознаками. Класифікація за історичною ознакою пов’язується з виділенням окремих етапів розвитку С. з точки зору часу виникнення тих чи інших видів С. За економічними ознаками С. класифікується на декілька підкласифікаційних груп. Так, згідно з об’єктом С. виділяють майнове, особисте С. та діяльність зі страхування відповідальностей. За родом ризиків визначають С. вогневих, інженерних, сільськогосподарських, транспортних, фінансово-кредитних, професійних, медичних, фармацевтичних, аудиторських відповідальностей тощо. Форма проведення страхової діяльності визначає обов’язкове та добровільне С. Підкласифікація за статусом страхувальника визначає С. юридичних осіб усіх форм власності та С. громадян (фізичних осіб). За спеціалізацією страховика буває С. життя (Life insurance) загальних видів С. (Non-life або General insurance) та перестрахування. Класифікація за юридичною ознакою передбачає С. обов’язкове та добровільне. Обов’язкове С. визначено Законом України «Про страхування». С. відповідальності медичних і фармацевтичних працівників у світовій практиці є перспективним напрямком страхової діяльності, а для вітчизняного страхового ринку — винятковим. Вказаний вид С. належить до С. професійної діяльності, в якій об’єктом С. є відповідальність перед третіми юридичними та фізичними особами, котрі можуть зазнати збитків внаслідок будь-якої дії чи внаслідок бездіяльності страхувальника. Особливістю цього виду С. є наявність третьої особи (сторони), яка не обумовлена наперед, напр. відвідувачі аптеки, стоматологічні хворі, пацієнти, яким виконується планове оперативне втручання, та ін.

Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Страхова справа. — К., 1998; Страхування / За загал. ред. О.О. Гаманкової. — К., 2000.