СИСТЕМА ТРАВЛЕННЯ

СИСТЕМА ТРАВЛЕННЯ (грец. systëma — ціле, складене з частин; поєднання) — низка взаємопов’язаних або взаємозалежних органів, які мають спільні функції, результатів яких не можна досягти дією лише одного із них. С.т. (англ. alimentary system) — органи, що беруть участь у вживанні, травленні та всмоктуванні їжі чи поживних елементів. С.т. виконує функції механічного та хімічного перетравлення їжі, переведення продуктів розщеплення у кров і лімфу, виведення неперетравлених решток; складається із травної трубки (7–8 м) та залоз, які розташовані в стінці та поза нею. С.т. має передній відділ (ротова порожнина, глотка, стравохід) — забезпечення прийому їжі, перетирання (подрібнення) та змочування (слина); середній відділ (шлунок, тонка кишка) — обробка і всмоктування; задній відділ (товста кишка) — всмоктування води і формування калових мас.

Ротова порожнина ділиться на власне ротову і передротову частини. Передротова частина оточена губами, щоками, зубами і яснами. Власне ротова порожнина зверху відмежована піднебінням, знизу — діафрагмою рота, спереду і з боків — зубами і яснами; заповнена язиком і під’язиковими слинними залозами. Ясна (gingiva) — ділянка слизової оболонки порожнини рота, яка вкриває альвеолярні відростки щелеп і шийки зубів. Між піднебінними дужками знаходяться піднебінні мигдалики (tonsilla). На корені язика розташований язиковий мигдалик. Усього в ротовій порожнині знаходиться 6 мигдаликів, які локалізуються у вигляді видовженого кола і дістали назву лімфоїдного кільця Пирогова. Язик — вкриті слизовою оболонкою м’язи, бере участь в оцінці смакових якостей їжі, її пересуванні, перемішуванні, ковтанні. У сосочках слизової оболонки язика знаходяться рецептори тактильної та смакової чутливості. Функцію подрібнення їжі виконують зуби, яких у дорослої людини зазвичай 32. У слизовій оболонці ротової порожнини розташовані дрібні та 3 пари великих слинних залоз: привушна (glandula parotis) — виділяє білковий секрет; піднижньощелепна (glandula submandibularis) — залоза змішаного типу за секретом (білково-слизова); під’язикова (glandula sublingualis) — виділяє білково-слизовий з переважанням слизу секрет. Глотка (pharynx) — це трубка попереду шийних хребців. Угорі вона приєднана до кісток черепа, внизу на рівні VI шийного хребця звужується і переходить у стравохід. Задня стінка її рухлива і зміщується при ковтанні та нахилах голови. Глотка поділяється на носоглотку, ротоглотку та гортаноглотку. Нижня частина глотки не має стінки і переходить у порожнину стравоходу. Стравохід (esophagus) — дещо сплющена у спинночеревинному напрямку трубка завд. 25–30 см, яка закінчується отвором у шлунок.

Шлунок (ventriculus, gaster) — розширений відділ травного каналу, де відбуваються початкові процеси розщеплення їжі під впливом шлункового соку. Ємність шлунка коливається від 1 до 4 л. Місце, де починається шлунок, називається входом до шлунка. Поряд з ним, піднімаючись вище нього до діафрагми, лежить верхня частина шлунка — дно. Нижче входу лежить найширша його частина — тіло шлунка, яка закінчується виходом зі шлунка — воротарем (pylorus). Шлунок має передню і задню стінки і дві кривизни, де ці стінки переходять одна в одну. На межі шлунка та дванадцятипалої кишки, в місці пілоричного сфінктера, слизова оболонка шлунка утворює кругову складку — заслінку воротаря. Слизова оболонка вкрита одношаровим простим стовпчастим циліндричним залозистим епітелієм, який продукує слиз. Залози слизової оболонки шлунка представлені залозами дна і тіла, воротарними і кардіальними. Залози мають 4 типи клітин: головні — продукують пепсиноген і ренін; парієтальні (обкладкові) — продукують хлоридну кислоту і внутрішній антианемічний фактор; слизові (додаткові) — мукоцити — виробляють слиз; шлункові — продукують серотонін, ендорфін, гістамін та інші БАР. Шлунковий слиз (муцин) складається з низькомолекулярних органічних компонентів (протеїнів, ліпідів), мінеральних речовин (електролітів), лейкоцитів, злущених епітеліальних клітин слизової оболонки. Склад шлункового слизу визначається речовинами двох груп: глікозаміногліканами (вміст яких корелює із секрецією пепсину) і глікопротеїдами (вуглеводами, з’єднаними з білковим ядром). Ендокринні клітини слизової оболонки шлунка синтезують різні гастроінтестинальні пептиди: бомбезин, мотилін, вазоактивний кишковий пептид та ін. Найбільше значення в регуляції функцій шлунка мають гастрин і соматостатин. Гастрин стимулює секрецію HCl, підвищує моторну активність шлунка, збільшує кровотік у системі верхньої брижової артерії, має потужну трофічну дію на слизову оболонку шлунка. Соматостатин здатний викликати інтенсивне гальмування секреції HCl. Ендогенні простагландини, що також секретуються в слизовій оболонці шлунка, відіграють важливу роль у підтримці її резистентності: гальмують секрецію HCl, стимулюють шлункове слизоутворення, збільшують продукцію лужного компонента шлункової секреції, підвищують кровотік у слизовій оболонці. Сукупність секретів усіх клітин шлунка називають шлунковим соком. Підслизова основа у шлунку виражена добре і має пухку сполучну тканину. М’язова оболонка має 3 шари м’язів: зовнішній поздовжній, середній циркулярний (найкраще розвинений у пілоричному відділі і утворює пілоричний сфінктер), внутрішній — косий. Зовнішня оболонка шлунка — очеревина — вкриває шлунок з усіх боків і переходить із нього на сусідні органи.

Тонка кишка поділяється на 3 відділи: дванадцятипала кишка (25–30 см); порожня (2–2,5 м) і клубова (2,5–3,5 м). Діаметр тонкої кишки не перевищує 3–5 см. Слизова оболонка тонкої кишки вкрита особливими виростами — ворсинками, що всмоктують перетравлену їжу. Кожна ворсинка складається із пухкої сполучнотканинної основи, в якій розгалужуються кровоносні капіляри (у них всмоктуються амінокислоти і вуглеводи) і початковий лімфатичний капіляр (у ньому всмоктуються жири). У ворсинці є гладкі м’язи, які сприяють відтоку продуктів всмоктування. Між ворсинками вся слизова оболонка має численні трубчасті залози, які виробляють кишковий сік. У слизовій оболонці кишки наявні скупчення лімфоїдної тканини, в яких виробляються лімфоцити. Вони розташовані переважно в клубовій кишці, іноді у невеликій кількості в порожній, і ніколи — у дванадцятипалій. Ці скупчення називають пейєровими бляшками. Дванадцятипала кишка має одну поздовжню складку, утворену проходженням під слизовою оболонкою двох проток — печінки і підшлункової залози. Складка закінчується сосочком, на поверхні якого і відкриваються ці протоки спільним отвором. Товста кишка поділяється на сліпу з червоподібним відростком, висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову сигмоподібну і пряму. Довжина усієї товстої кишки коливається від 1,5 до 2 м. Ободова кишка оточує всі петлі тонких кишок з боків і зверху, утворюючи клубово-ободову заслінку (або ілеоцекальний сфінктер), яка забезпечує вільне проходження хімусу до товстої кишки і запобігає проникненню вмісту товстої кишки до тонкої. Частина ободової кишки, що лежить нижче від місця з’єднання тонкої кишки з товстою, називається сліпою кишкою (caecum). Сліпа кишка має довжину в середньому 7 см. З медіального боку її дна від неї відходить тоненький червоподібний відросток, або апендикс. Частина ободової кишки, що піднімається догори, називається висхідною ободовою кишкою (colon ascendens). Дійшовши до печінки, вона робить вигин і йде поперек з правого боку до лівого, оточуючи петлі тонких кишок зверху. Це поперечна ободова кишка (colon transversum). Дійшовши до селезінки і торкаючись її, вона робить новий вигин і йде донизу. Це низхідна ободова кишка (colon descendens). Вона доходить до лівої клубової заглибини і переходить безпосередньо в сигмоподібну кишку (colon sigmoideum), яка переходить у пряму (rectum). Слизова оболонка товстої кишки не має ворсинок, вона вкрита одношаровим циліндричним епітелієм, містить велику кількість келихоподібних клітин, трубчастих залоз та лімфоїдних вузликів. Верхній відділ прямої кишки до низу розширюється, утворюючи ампулу. Кінцевий відділ називається відхідниковим каналом, який проходить через тазове дно і закінчується анусом. Відхідник має два сфінктери — внутрішній і зовнішній. Внутрішній (гладкі м’язи) є потовщенням циркулярного м’язового шару кишки. Зовнішній представлений поперечносмугастими м’язами і є вольовим сфінктером.

З кишковим трактом, а саме з дванадцятипалою кишкою, зв’язані найбільші залози організму людини — печінка (див. Печінка) і підшлункова залоза. Жовчний міхур є резервуаром для збереження жовчі (див. Жовч). Це мішок грушоподібної форми завд. 8–12 см, завш. 4–5 см з розширеним дном. Ємність міхура близько 40 мл. Слизова оболонка вкрита одношаровим циліндричним епітелієм. На слизовій оболонці міхурової протоки є велика спіральна складка — спіральна заслінка, в товщі якої закладені пучки м’язових волокон. Через їх рефлекторне скорочення течія жовчі може прискорюватися або сповільнюватися. Підшлункова залоза (pancreas) має масу 60–100 г, довжину 15–22 см, розташована заочеревинно, впоперек тулуба від дванадцятипалої кишки до селезінки, вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою. У підшлунковій залозі виділяють голівку, тіло і хвіст. Це змішана залоза: зовнішньої (панкреатичний сік) і внутрішньої (гормони) секреції. Екзокринна частина є складною альвеолярно-трубчастою залозою, розділеною на частки тонкими перетинками, які відходять від капсули. У частках лежать ацинуси — шар пірамідальних клітин, які містяться на базальній мембрані. Секрет залози збирається у внутрішньо-, міжчасткові протоки, а вони — у панкреатичну протоку, що йде вздовж залози від хвоста до голівки і відкривається у дванадцятипалій кишці разом із жовчною протокою.

Малоштан Л.М., Рядних О.К., Жегунова Г.П. та ін. Фізіологія з основами анатомії людини. — Х., 2003; Сапин М. Р., Билич Г. Л. Анатомия человека. Кн. 1. — М., 2003; Українсько англійський ілюстрований медичний словник Дорланда. У 2 т. — Львів, 2007.