ОПІКИ

ОПІКИ (лат. соmbustіo, о-nis f — згорання, спалення) — ушкодження тканин організму, яке виникає внаслідок місцевої дії ушкоджувального фактора: переважно високої температури, а також деяких хімічної речовин, електричного струму чи іонізуючого випромінення. Системні порушення життєдіяльності організму при О., що виникають унаслідок порушення бар’єрної функції уражених тканин, втрати води і електролітів, зрушень пластичного та енергетичного обміну, інтоксикації, болю, приєднання інфекції, називаються опіковою хворобою. Проблема О. має давню історію, однак лише у другій половині ХІХ ст. із розвитком біохімії, фізики та інших наук створилися передумови для наукових досліджень у галузі комбустіології взагалі. Лише у ХХ ст. розроблено та впроваджено в медичну практику ефективні методи лікування глибоких О., у т.ч. з корекцією імунологічних і біохімічних зрушень в організмі хворого з О. Успіхам комбустіології (вчення про О.) сприяло створення у 1950–1960-х рр. різних спеціалізованих установ і організацій — Міжнародного опікового товариства, спеціальних кафедр, опікових центрів, а також удосконалення організації медичної допомоги постраждалим.

За етіологічною ознакою розрізняють термічні, хімічні, електричні та променеві О.; за обставинами, при яких відбувся О., вони бувають виробничими, побутовими і воєнного часу. Для характеристики ураження тканин прийнято використовувати чотириступеневу класифікацію 1960 р. Відповідно до неї О. І ступеня вважається поверхневе ураження шкіри, яке характеризується її почервонінням; до О. ІІ ступеня — більш глибокі ушкодження шкіри з утворенням на її поверхні пухирів; О. ІІІ ступеня підрозділяються на дві групи — А і Б (при О. ІІІА ступеня виникає частковий некроз шкіри зі збереженням камбіальних елементів дерми, а при О. ІІІБ ступеня некроз шкіри поширюється на всю її товщу); О. ІV ступеня характеризуються змертвінням шкіри і більш глибоко розташованих тканин. О. І, ІІ та ІІІА ступеня відносять до поверхневих. Шкірний покрив при цьому відновлюється самостійно. О. ІІІБ і ІV ступеня — глибокі та зазвичай потребують оперативного лікування. За тяжкістю уражень розрізняють легкі, середньої тяжкості, тяжкі та вкрай тяжкі О.

З усіх О. за локалізацією частіше виникають термічні ураження шкіри, рідше — порожнини рота і дихальних шляхів, ще рідше — стравоходу і шлунка. У мирний час серед дорослого населення О., отримані в побуті та на виробництві, розподіляються приблизно порівну, хоча на це співвідношення впливає кількість і щільність населення, енергозабезпеченість побуту і наявність окремих провідних видів трудової діяльності в конкретному регіоні та ін. За статистичними даними щорічно приблизно 1 людина на 1000 населення одержує термічний О., причому 8–12% потерпілих становлять люди літнього і старечого віку. В індустріально розвинутих країнах термічні О. у дітей становлять 25–50% загальної їх кількості, причому діти віком до 7 років одержують О. у 2 рази частіше, ніж діти шкільного віку. Хімічні О., за різними даними, становлять 5–7%, а від електричного струму — 1,5–2,5% з усіх опікових травм. Частота термічних ушкоджень у воєнний час залежить від типу конфлікту (тотальний чи обмежений) і видів використаних озброєнь. З появою ядерної зброї О. стають одним із домінуючих видів ушкоджень. 20–30% загиблих від атомного бомбардування в Хіросімі та Нагасакі отримали О. Серед потерпілих під час корейського конфлікту у 1957 р. 8–10% отримали О. напалмом. Найпоширеніший термічний О., який виникає внаслідок дії полум’я, розпечених металів, газів або рідин, що горять, променевої енергії. Найбільше страждають поверхневі тканини організму, однак досить часті при цьому й ушкодження дихальних шляхів. При пожежах О. може супроводжувати отруєння продуктами неповного згоряння (головним чином СО) або (при горінні синтетичних матеріалів) іншими отруйними речовинами. При поверхневих ушкодженнях, що займають до 10–12% поверхні тіла, або при глибоких О., які становлять до 5–6% поверхні тіла, О. проявляється переважно як місцеве ушкодження. При більш поширених О. спостерігаються різні порушення діяльності органів і систем, сукупність яких прийнято розглядати як опікову хворобу. Простим способом визначення площі О. є облік ураженої ним поверхні згідно з «правилом дев’ятки». Відповідно до нього верхні кінцівки і голова із шиєю приймаються кожна за 9% поверхні шкіри, а нижні кінцівки, передня і задня поверхня тулуба — за 18%. Решта — 1% поверхні шкіри становить промежина.

У перебігу опікової хвороби розрізняють чотири періоди — опікового шоку, опікової токсемії, опікової септикотоксемії та реконвалесценції. Тимчасові межі цих періодів окреслені не суворо. Це стосується, насамперед, розвитку інфекційних ускладнень, які можуть початися вже в період шоку. При опіковій хворобі значно виражене порушення обміну речовин. При цьому важливу роль відіграють порушення білкового і водно-сольового обміну, до яких приєднується розпад білків, зумовлений підвищенням протеолітичної активності крові, що є однією з причин розвитку так званого опікового виснаження. При важких О. відбувається переміщення значної частини рідини переважно в зону ураження. У більшості випадків значно (до 50%) зростає обсяг позаклітинної рідини. Внаслідок розпаду тканин вивільняється велика кількість внутрішньоклітинного калію, що надходить у кровообіг, зумовлюючи гіперкаліємію. Відповідно в організмі затримується натрій, що дає істотне порушення функції нирок. Порушення функцій печінки, що відзначається вже в перші години розвитку опікового шоку, а саме її білковоутворювальна, протромбіноутворювальна та екскреторна функції, спричиняють підвищення в крові АлАТ і лужної фосфатази. Порушення посилюються загальним зменшенням кровопостачання печінки. Значення аутоінтоксикації в патогенезі опікової хвороби не підлягає сумніву, але питання ролі опікових токсинів, їх фізіологічна характеристика вивчені недостатньо. З боку ендокринних органів (нейросекреторні відділи гіпоталамусу, нейрогіпофіз, надниркові залози та ін.) при опіковому шоку нерідко починають переважати виражені дистрофічні та атрофічні зміни.

Від 18 до 40% хворих, які мали глибокі О., мають потребу в подальших відбудовчих операціях із приводу різних місцевих наслідків (контрактури, опікових виразок, гіпертрофічних рубців, анкілозу, вивихів та ін.). Тривалість реабілітації хворих із глибокими О. становить від 5–6 міс до 1 року. У практичній діяльності від провізора чи фармацевта потребується вміння правильно надати першу допомогу при О. Після припинення дії на постраждалого травмуючого агента (після винесення з вогню, видалення гарячих предметів тощо) і зняття (або, що менш травматично, зрізання) одягу з обпаленої поверхні тіла на неї накладають асептичну пов’язку. У разі сильного болю проводять ін’єкцію знеболювального препарату (напр. морфіну) з подальшим направленням у лікувальний заклад.

 БМЭ. — 1975. — Т. 2; Мороз В.А. Келоїднi рубцi. Теорія i практика лікування. 1998. — № 5; Современные лекарственные препараты / Авт.-сост. С.А. Крыжановский, М.Б. Вититнова. — М., 2000; Юденич В.В., Гришкевич В.М. Руководство по реабилитации обожженных. — М., 1986; Murray D.J., Nadel C. Textbook of Respiratory Medicine, 2000.