ДІАГНОЗ (лат. diagnosis — розпізнавання) — медичний висновок про патологічний стан здоров’я обстежуваного, про наявне захворювання (травму) чи про причину смерті, виражений у термінах, передбачених міжнародною класифікацією хвороб та причин смерті (МКХ-10). Змістом Д. можуть бути також особливі фізіологічні стани організму, напр. вагітність, клімакс тощо. Сформульований Д. є обґрунтуванням до вибору методів лікування хворого і проведення профілактичних заходів. Правильність, своєчасність і обґрунтованість Д. у кожному випадку захворювання обов’язково висвітлюються в основних медичних документах — амбулаторній карті, історії хвороби, диспансерній карті. Залежно від мети діагностики, характеру обстежуваного об’єкта і застосовуваних діагностичних методів розрізняють основні види Д.: клінічний (прижиттєвий), патолого-анатомічний, епідеміологічний і судово-медичний.
Клінічний Д. — висновок про природу, сутність, основні прояви і перебіг хвороби, сформульований в історії хвороби чи амбулаторній карті. У встановленні Д. провідним є нозологічний принцип, відповідно до якого він повинен містити назву визначеної хвороби (травми, причини смерті). У Д. послідовно вказуються: на першому місці — основне захворювання, на другому — ускладнення основного захворювання, на третьому — супутні хвороби. Основним захворюванням (травмою) вважається те, що було причиною звертання за медичною допомогою, госпіталізації або смерті. Воно вказується в Д. у вигляді визначеної нозологічної форми і не може підмінюватися простим перерахуванням симптомів. Ускладненням основного захворювання вважають патологічні процеси і стани, патогенетично пов’язані з основним захворюванням, але які формують якісно відмінні від його головних проявів клінічні синдроми, анатомічні та функціональні зміни. Супутні захворювання — наявні захворювання, не пов’язані з основним етіологічно, патогенетично, які мають іншу номенклатурну рубрифікацію. Процес установлення Д. неоднаковий для різних випадків захворювання, умов обстеження, можливостей консультації з вузькопрофільними фахівцями і т.п. З урахуванням цього Д. характеризують за способом і часом його встановлення, за ступенем обґрунтованості та іншими ознаками.
За способом встановлення розрізняють такі види Д. Д. прямий (чи за аналогією) — Д., установлений за типовою сукупністю ознак, що базується на наявності достовірних критеріїв того чи іншого захворювання. Диференційний Д. (diagnosis differentialis) — Д., що ґрунтується на пошуках розбіжностей між цим випадком і всіма можливими подібними випадками. Проведення диференційного Д. є обов’язковим і необхідним етапом лікувального процесу. Метод диференційної діагностики відіграє найважливішу роль у міркуваннях лікаря при встановленні Д. Основна ознака цього методу — перевірка всіх перерахованих можливостей і пошук доказів того, що найбільш подібне захворювання є більш ймовірним, ніж інші. При цьому Д. може бути встановлений шляхом виключення усіх захворювань, що передбачалися можливими, крім одного (diagnosis per exclusionem). Д. на підставі спостереження — виявлення розпізнавальних ознак, у тому числі при цілеспрямованому діагностичному обстеженні або в процесі спостереження за розвитком хвороби (diagnosis ex observatione). Д. за лікувальним ефектом (diagnosis ex juvantibus) — діагноз, що встановлюється на підставі лікувальної дії певної групи лікарських препаратів. Напр., виражений терапевтичний ефект при застосуванні глюкокортикоїдів у нез’ясованих випадках підтверджує Д. системного захворювання сполучної тканини, ефект при застосуванні антибіотиків — інфекційний характер патологічного процесу. У певних ситуаціях можуть враховувати і результати шкідливої дії лікування (diagnosis ex nocenlibus). Важливим чинником Д. є його своєчасність, що дозволяє застосувати необхідне лікування в початковій фазі захворювання, до розвитку його ускладнень. У зв’язку з цим за термінами встановлення Д. виділяють ранній Д. (diagnosis ргаесох), встановлений у доклінічній стадії або при початкових проявах хвороби, і запізнілий, або пізній Д., встановлений у фазі розпалу клінічних проявів чи у ще більш пізніх стадіях захворювання. Іноді правильний Д. встановлюється тільки після аналізу перебігу хвороби за тривалий період часу (ретроспективний Д.), у тому числі за аналізом ефекту проведеного лікування (diagnosis ex juvantibus) або лише на підставі даних патолого-анатомічного розтину (посмертний Д.).
За ступенем доведеності розрізняють обґрунтований Д., що часто характеризують як остаточний Д., і гіпотетичний, можливий Д. (diagnosis probabilis), що розцінюють як попередній Д. При низькій імовірності підтвердження діагностичної гіпотези іноді говорять про Д. «під сумнівом». У медичних документах поняття «попередній», «клінічний» і «остаточний» Д. відбивають певні етапи діагностики. Попередній Д. оформлюється безпосередньо при звертанні хворого за медичною допомогою. Він часто буває можливим, але може бути і цілком обґрунтованим. У будь-якому випадку він визначає обсяг первинного діагностичного обстеження і початкову терапевтичну тактику. Протягом трьох днів від початку обстеження хворого повинен бути сформульований досить повний клінічний Д., на підставі якого виробляється подальша діагностична і терапевтична тактика. Остаточний Д. формулюється після завершення обстеження хворого (тобто коли Д. обґрунтований) у зв’язку з його вибуттям чи смертю. З різних причин клінічний Д., зазначений у медичних документах як остаточний, може бути недостатньо обґрунтованим, навіть помилковим, про що свідчать випадки розбіжності між клінічним та патолого-анатомічним Д. Тому Д., зазначений у медичних документах як остаточний, не слід вважати незмінним. Навпаки, при можливості подальшого спостереження (амбулаторного, диспансерного) хворого правильність установленого Д. повинна перевірятися; сам Д. уточнюється в міру накопичення нових даних.
У своїй професійній діяльності провізор також користується методом диференційного Д. шляхом виключення під час опитування пацієнта з метою вибору для нього оптимальних ліків при відпуску безрецептурних препаратів.
Патологоанатомічний Д. є підсумком завершального етапу діагностичного процесу (після смерті хворого), що уточнює прижиттєвий Д. У нього вносяться доповнення і корективи, іноді він змінюється докорінно. Патолого-анатомічний Д. установлюється патологоанатомом на підставі виявлених морфологічних змін. За наявності клінічних даних, зазначених в історії хвороби, амбулаторній карті і т.п., аналіз цих змін повинен бути клініко-анатомічним, тому що результати прижиттєвих спостережень часто сприяють з’ясуванню динаміки морфологічних змін, їх зв’язку та взаємозалежності, ролі і значення у виникненні процесів, що зумовили смертельний результат захворювання.
Епідеміологічний Д. — висновок про причини та особливості виникнення епідеміологічного осередку з характеристикою типу епідемії, її розвитку, перебігу та згасання, із зазначенням уражених контингентів населення з урахуванням інтенсивності взаємного спілкування, спільності в харчуванні та водоспоживанні захворілих.
Судово-медичний Д. — спеціальний висновок про сутність ушкодження (захворювання), стан обстежуваного або про причину смерті, складений на підставі судово-медичної експертизи, для вирішення спеціальних питань, що виникають у судово-слідчій практиці.
БМЭ. — М., 1976. — Т. 7; Ивашкин В.Т., Султанов В.К. Пропедевтика внутренних болезней. — СПб, 2000; Шелагуров А.А. Методы исследования в клинике внутренних болезней. — М., 1965.