ЕКОМОРФИ (грец. oikоs — дім, середовище + morphe — форма; син. — екологічні групи рослин) — сукупність рослин, які відрізняються систематичним положенням, але мають низку спільних пристосувальних ознак до певного екологічного чинника. Знання анатомо-морфологічної характеристики екологічних груп рослин сприяє оптимальному вивченню географічного походження лікарських рослин, виявленню та картуванню їх заростей, визначенню можливостей заготівлі, пошуку оптимальних умов їх культивування та збирання. Належність виду до тієї чи іншої групи Е. є одним із елементів діагностичних ознак і сприяє прискоренню визначення ідентичності рослини. Знаючи умови та місце зростання лікарських рослин, можна прогнозувати наявність певних БАР та доброякісність ЛРС.
За відношенням до вологи розрізняють такі основні групи Е.: гiдрофiти, гiгрофiти, мезофiти, ксерофiти. Гiдрофiти — вищi водянi рослини, які пристосувалися до iснування у водному середовищi. У бiльш вузькому розумінні гiдрофiти — це рослини, зазвичай прикрiпленi до ґрунту, і лише їх нижня частина занурена у воду (стрiлолист, очерет, рогiз). Гiдрофiти ростуть у прибережнiй смузi та мiлководних водоймах, рiдше — на болотах. Рослини, якi повністю або майже бiльшою частиною зануренi у воду, називаються гiдатофiти. Деякі з них прикрiпленi до ґрунту (латаття), а iншi — нi (ряска, сальвінiя). Гiгрофiти — наземнi рослини, що ростуть в умовах надмірного зволоження. Для цих рослин характерні слабко розвинена механічна тканина, ксилема, кутикула і відсутні пристосування для обмеження транспiрацiї. Гігрофіти зростають у вологих лiсах, а також на ґрунтах вiдкритих просторiв, перенасичених вологою (лепеха звичайна, плакун верболистий, осоки). Проміжна група гiгромезофiти — рослини, які переважно зростають на перехiдних вiд вологих до середньозволожених мiсцях (вiльха сiра, валерiана лiкарська, калина звичайна). Мезофiти ростуть в умовах середнього або достатнього зволоження. Вони вiдзначаються рiзноманiтнiстю життєвих форм i не мають рiзко виявлених специфiчних ознак. До мезофiтiв належать рослини лукiв, лiсiв, бiльшiсть сiльськогосподарських рослин та бур’янiв. Пiдгрупа ксеромезофiтiв представлена рослинами, що ростуть у промiжних вiд посушливих до середнього зволоження умовах (дуб звичайний, клен гостролистий, буквиця лiкарська). Ксерофiти — рослини посушливих мiсць. Для них характерна потужна коренева система, менша поверхня листкiв, розмiрiв клiтин, iнтенсивний розвиток палiсадної паренхiми, збiльшення кiлькостi продихiв та жилок. Серед ксерофiтiв розрiзняють склерофiти i сукуленти. Склерофiти мають жорсткi листки, вкритi товстою кутикулою та воском, i дуже розвинену механiчну тканину — склеренхіму (ефедра, дивина ведмежа, ялiвець, види ковили); у сукулентів в листках або стеблах добре розвинена водозапаслива паренхiма (алое, опунція, кактуси). Особлива пiдгрупа рослин — пойкiлоксерофiти, якi не регулюють свiй водний баланс, але можуть переносити надмiрну посуху завдяки здатностi цитоплазми їх клiтин переходити iз стану золю в гель i навпаки (лишайники, синьо-зеленi водоростi). При значному зневодненнi вони переходять у стан анабiозу. Серед них вирiзняють псевдоксерофiти — рослини, які не мають структурних пристосувань до життя в посушливих умовах степів і пустель, але живуть там завдяки короткому вегетацiйному перiоду (ефемери та ефемероїди).
За вiдношенням до ґрунту, перш за все, слiд видiлити такі групи рослин: еутотрофи — рослини, що зростають на багатих за родючiстю ґрунтах (дуб, бузина); мезотрофи — займають промiжне положення (ялина); олiготрофи — рослини, невибагливi до мiнерального живлення, ростуть на бiдних ґрунтах (верес, сосна, сфагнум). Деякі групи рослин мають специфiчнi пристосувальнi ознаки. Глiкофiти — рослини, що зростають на прiсних ґрунтах (астрагал, медунка). Галофiти — солевитривалi рослини, пристосованi до життя на засолених ґрунтах (подорожник, курай), здатнi видiляти солi через спецiальнi залозки (кермек), або ж їх коренева система є малопроникною для солей (полин), або завдяки пiдвищеному осмотичному тиску в клiтинах вони здатнi всмоктувати воду з концентрованих ґрунтових розчинiв (солонець, содник). Кальцефiли обирають ґрунти, багатi на вуглекислий кальцiй, а також мiсця виходу крейди чи вапнякiв (робiнiя звичайна, скумнiя звичайна, чебрець вапняковий), а кальцефоби, навпаки, уникають їх (верес, люпин). Нiтрофiли добре ростуть у мiсцях з пiдвищеним вмiстом у ґрунті засвоюваного азоту (кропива дводомна, малина, бузина чорна, блекота чорна); нiтрофоби — уникають ґрунтів, багатих на азот. На кислих ґрунтах ростуть ацидофiли (щавель кислий, хвощ польовий). Рослини, що пристосувалися до життя на пiсках, складають групу псамофiтiв (астрагал пiщаний, полин пiсковий, цмин пiсковий).
За вiдношенням до свiтлового режиму рослини подiляють на гелiофiти, сцiофiти та тiньовитривалi. Гелiофiти (свiтлолюбнi рослини) пристосованi до існування при повному сонячному освiтленнi (модрина європейська, сосна звичайна, береза повисла, соняшник однорічний). При затiненнi у них з’являються ознаки пригнiчення. Сцiофiти не переносять прямої сонячної радiацiї i нормально розвиваються лише в затiнених мiсцях (папороть чоловiча, женьшень). Тiньовитривалi рослини здатнi рости при значному затiненнi. Iнтенсивнiсть фотосинтезу у них вища, нiж при повному освiтленнi. Деревнi тiньовитривалi рослини мають густо облистяну крону, темно-зелене, багате на хролофiл листя (липа, граб, ялина, ялиця, ожина сиза). До трав’янистих тiньовитривалих рослин належать пiдмаренник, чистотіл великий, конвалія звичайна та інші рослини широколистяних лiсiв. Флюктофiти зростають в умовах дуже широкого дiапазону освiтленння (морськi водоростi, поширені в зонi припливiв i відпливів з високою ритмiкою ступеня освiтлення). Залежно вiд реакцiї на тривалiсть дня розрiзняють: рослини короткого дня (рис посівний, коноплi), рослини довгого дня (блекота чорна, пшениця м’яка, жито посівне) та нейтральнi рослини (гречка, горох, помiдори).
За вiдношенням до теплового режиму рослини подiляють на теплофiли та крiофiли. Теплофiли потребують порiвняно високих температур та характернi для тропiкiв i субтропiкiв (кавове дерево, бавовник, помiдор). Крiофiли ростуть i розвиваються при низьких температурах, iнколи нижче 0 °С, характернi для полярної i помiрно холодної зони (мохи, лишайники, айстра альпійська). Холодовитривалi рослини — найбiльш чисельна перехiдна група рослин, поширених у помiрно теплiй та помiрно холоднiй зонах.
Рослини високогiр’я (арнiка гiрська, сосна гiрська) називають ореофiтами. Осмофiли існують у середовищi з високим осмотичним тиском (водоростi солоних озер). Якщо ж мiсцезростання рослин характеризується високою специфiчнiстю (росичка росте тiльки на сфагнових болотах, а пiщана акацiя — у пустелях), то вони належать до стенотопних. У зоофобів у процесi еволюцiї виробилися пристосування, які захищають їх вiд поїдання тваринами (колючки — у шипшини, неприємний запах — у дурману). Епiфiти паразитують на iнших рослинах, використовуючи їх лише як мiсце для прикрiплення (деякi мохи, лишайники, види зозулинцевих — у тропічних лісах). Убiквiсти здатнi рости в рiзноманiтних екологiчних умовах (очерет звичайний i грицики звичайнi ростуть на рiзних ґрунтах i в рiзних клiматичних зонах).
Барна М.М. Ботаніка. Терміни. Поняття. Персоналії. — К., 1997; Ботанико-фармакогностический словарь: Справ. пособ. / К.Ф. Блинова, Н.А. Борисова, Г.Б. Гортинский и др. — М., 1990; Жуковский П.М. Ботаника. — М., 1982.