ЧАС ЗГОРТАННЯ КРОВІ

ЧАС ЗГОРТАННЯ КРОВІ — показник загальної активності крові, що коагулює. Охоплює час від моменту контакту крові з чужорідною поверхнею (іn vіtro) до формування згустку. Цей тест характеризує уповільнену фазу згортання крові. Існує багато методів визначення Ч.з.к., кожен з яких передбачає свої нормативи. Для визначення Ч.з.к. використовують капілярну або венозну кров. При дослідженні капілярної крові прокол пальця роблять приблизно однакової глибини, а першу краплю, що виступила з проколу, обов’язково видаляють (домішка тканинної рідини може спотворити результат). При застосуванні будь-якого методу строго дотримуються стандартних умов, користуються скарифікаторами і пробірками визначеного діаметра, стежать за температурним режимом тощо.

У клінічній практиці поширений метод Фоніо (Fonіo A., 1928), за яким спочатку готують вологу камеру (у чашку Петрі кладуть марлю, змочену водою), беруть кров з вени в кількості 10 крапель і наносять її на предметне скло, яке поміщають у вологу камеру. Кінцем запаяної пастерівської піпетки обережно проводять по поверхні крові. Появу перших ниток фібрину вважають початком згортання, а утворення згустку — кінцем згортання. Початок згортання крові в нормі відбувається через 5–8 хв, кінець — через 15–18 хв.

Метод Лі — Уайта (R.І. Lee, P.D. Whіte, 1913) є більш чутливим, ніж метод Фоніо. Кров беруть із вени голкою за допомогою сухого парафінованого чи силіконізованого шприца і розливають по 1 мл у чотири абсолютно чисті сухі пробірки, які знаходяться на водяній бані при температурі 37 °С. Пробірки обережно повертають кожні 30 с доти, доки кров не перестає відокремлюватися від стінок. Секундомір включають при надходженні у шприц перших крапель крові й зупиняють після повного її згортання. Ч.з.к. в кожній пробірці вимірюють окремо, а потім обчислюють середній результат. Норма — 6–10 хв. У модифікації методу Лі — Уайта за Жаком — Фідлером — Мак-Доналдом) використовують силіконізовані пробірки, що дозволяє виявити незначні дефекти згортання; у нормі Ч.з.к. в силіконізованих пробірках становить 18–25 хв. За великої різниці в результатах, отриманих у простих і силіконізованих пробірках, можна припустити дефіцит фактора ХІІ — фактора Хагемана.

За методом Бюркера (K. Burker, 1910) крапля крові, взята після проколу пальця без натиснення, змішується на годинному склі з краплею дистильованої води; скляною паличкою з відтягнутим кінцем помішують до появи перших ниток фібрину. У нормі згортання настає через 5–5,5 хв. За методом Мас і Магро (F. Mas, Magro, 1915), на парафіноване предметне скло піпеткою Салі наносять краплі вазелінового масла. Цією ж піпеткою з пальця набирають 20 мкл крові, а потім обережно видувають її на вазелінове масло. Одночасно включають секундомір. Через кожні 2 хв кров втягують у піпетку. У нормі згортання крові настає через 8–12 хв. За методом Ситковського — Єгорова (1913) дослідження проводять в апараті Ситковського: у спеціальному капілярі, поміщеному у воду при температурі 37 °С, кров пересувають, нагнітаючи тиск. Початок згортання визначають за появою першого згустку. Потім через 20 с знову підвищують тиск через кожні 5 с до моменту, коли кров залишається нерухомою (при тиску в системі 60 мм рт. ст.). Це відповідає кінцю згортання (норма — 3–4 хв).

Подовження Ч.з.к. спостерігається при глибокому дефіциті будь-якого фактора згортання крові, крім факторів VІІ і XІІІ, а також після введення гепарину, активаторів фібринолізу (стрептокінази, урокінази), дефібринуючих препаратів (арвіну, анкроду та ін.), при лікуванні антикоагулянтами непрямої дії, при накопиченні у крові продуктів фібринолізу (ДВЗ-синдром). При нормальному тромбіновому часі подовження Ч.з.к. спостерігається при спадковому чи набутому дефіциті чи інгібіції факторів VІІІ, ІX, X, XІ, XІІ, V або ІІ. Різко скорочується Ч.з.к. при гіперкоагуляції, тромбофілічних станах, у початковій фазі ДВЗ-синдрому. У цих ситуаціях кров нерідко згортається в голці під час її одержання або в пробірці ще до початку дослідження. Така гіперкоагуляція дуже показова і характерна для тромбофілії та початкових фаз дисемінованого внутрішньосудинного згортання, якщо тільки не пов’язана з труднощами отримання крові з погано виражених вен.

Баркаган З.С. Исследование системы гемостаза в клинике. — Барнаул, 1975; Баркаган З.С., Момот А.П. Диагностика и контролируемая терапия нарушений гемостаза. — М., 2001; БМЭ. — М., 1976. — Т. 4; Макаров В.А., Козинец Г.М., Арутамян Ю.С., Ащуров Г.Д. Исследование системы крови в клинической практике / Под ред. Г.И. Козинца, В.А. Макарова. — М., 1997; Козинец Г.И. Интерпретация анализов крови и мочи и их клиническое значение. — М., 1998; Меньшиков В.В. Лабораторные методы исследования в клинике. — М., 1987.