ШЛЯХИ ВВЕДЕННЯ ЛІКІВ

ШЛЯХИ ВВЕДЕННЯ ЛІКІВ в організм можуть бути різними і визначаються залежно від мети їх призначення, типу лікарської форми, властивостей складових компонентів, а також стану фізіологічних і фармакодинамічних особливостей організму, характеру основного і наявності супутніх захворювань та інших показників. Часто незручний спосіб уведення ліків спричиняє відмову хворого від них, що зумовлює подальше розширення та розроблення нових типів лікарських форм, удосконалення засобів доставки лікарських субстанцій в організм людини (див. Абсорбція ліків, Терапевтичні лікарські системи).

Розрізняють парентеральний (без участі ШКТ) та ентеральний (через ШКТ) Ш.в.л. в організм. При парентеральному введенні (в/в, внутрішньоартеріально, в/м, підшкірно) речовини на місці контакту з тканинами, як правило, не змінюються. Оминаючи біологічні фільтри, вони надходять у загальний кровообіг. Цей шлях використовують рідко з метою запобігання надходженню в організм чужорідних речовин, здатних викликати алергічні реакції та інфекційні процеси. Як правило, він використовується для надання швидкої допомоги, коли необхідно отримати миттєвий ефект (напр., при набряку легенів в/в уводять фурасемід), при введенні ліків у великих об’ємах або при тривалому введені ліків (в/в, крапельно), коли ліки можуть викликати місцеве ушкодження тканини (цитотоксичні препарати). Судинозвужувальні й судинорозширювальні препарати відповідно сприяють сповільненню або прискоренню всмоктування лікарських речовин на місці ін’єкції. При в/м і підшкірному введенні ліків АФІ потрапляють до загального кровотоку, не проходячи через пори капілярів, тому швидкість їх усмоктування визначається питомим кровотоком ділянки і залежить від місця ін’єкції. Напр., абсорбція діазепаму при в/м введенні у слабоваскуляризовану ділянку може бути нижчою, ніж при пероральному застосуванні. В адекватних умовах погано всмоктуються солі слаборозчинних кислот і лугів. Лікарські речовини з водних розчинів усмоктуються, як правило, швидко, тоді як із суспензій, олійних розчинів і емульсій всмоктування відбувається повільно, забезпечуючи пролонговану дію (це й використовується на практиці). Застосування спинномозкових, внутрішньочерепних та інших Ш.в.л. потребують великого практичного досвіду фахівців, наявності стерильних, абсолютно прозорих, справжніх водних розчинів нейтральної реакції, тому їх використовують значно рідше. Дія ліків, уведених цими Ш.в.л., розвивається швидко. Ліки, введені сублінгвально, ректально і вагінально, не потрапляють у систему воротної вени і в печінку; цими Ш.в.л. найбільш раціонально вводити ліки з речовинами, які помітно руйнуються в процесі метаболізму першого проходження. Ректальний Ш.в.л. є бажаним для ЛП з неприємним смаком і запахом через їх подразнювальну дію, а також у педіатрії (у випадках, коли діти знаходяться в стані непритомності, схильні до блювання, вередливі, відмовляються приймати ліки). При ректальному застосуванні ліків зменшується кількість випадків побічних ефектів, особливо алергічних реакцій. Сублінгвальний і ректальний Ш.в.л. забезпечують їх швидке всмоктування.

Останнім часом став поширеним інгаляційний (через дихальні шляхи) Ш.в.л. Інгаляції будь-яких ліків рекомендується застосовувати до прийому їжі або через 1,5 год після неї, оскільки обмежена діафрагма не дозволяє зробити повноцінний вдих. Трансдермальний Ш.в.л. та через слизову оболонку широко за­стосовують у лікувальній практиці для місцевої та загальної дії на організм і вважають більш безпечними порівняно з ін. Лікарські речовини через непошкоджену шкіру всмоктуються повільно. Їх проникність підвищується при пораненні, через ушкоджену ерозивну та гідратаційну шкіру, при використанні оклюзивних пов’язок та за наявності активаторів усмоктування, а також при хорошому кровопостачанні ділянки всмоктування. При різноманітності Ш.в.л. в організм обирають той, який забезпечує краще всмоктування і розподіл в організмі. Напр., при застійних явищах у кишечнику і печінці рекомендується ректальний або сублінгвальний шлях.

Найприроднішим і найбільш поширеним Ш.в.л. є пероральний — транспорт ліків через мембрани епітеліальних клітин ШКТ. Його ефективність залежить від зміни рН у різних його відділах, площі поверхні всмоктування на одиницю об’єму (по ходу ШКТ), перфузії тканини, руху слизу і жовчі, властивостей мем­бран епітеліальних клітин тощо. Ліки, прийняті перорально, перш ніж потрапити у кров, проходять 2 природні фільтри (бар’єри) — слизову оболонку ШКТ і печінку, тому цей Ш.в.л. є найбільш фізіологічним. Біомембрана (див. Клітинна мембрана) є природним бар’єром, який вибірково перешкоджає проникненню у кров речовин різної структури і розміру. Механізм проходження лікарських речовин через біомембрану реалізується за допомогою активної та пасивної дифузії, активного транспорту, фільтрації та піноцитозу. Молекули більшості речовин проходять через клітинну мембрану за допомогою пасивної дифузії (переміщення речовини з ділянки високої концентрації, напр. ШКТ, у ділянку низької концентрації, напр. кров і лімфу, без затрат енергії). Швидкість такої дифузії пропорційна градієнту концентрації речовини і залежить від розчинності в ліпідах, ступеня іонізації, розміру молекул і площі поверхні, через яку здійснюється дифузія. Легко дифундують неіонізовані сполуки та молекули невеликих розмірів. Перепоною для транспорту останніх може служити також наявність заряджених часток на клітинній поверхні. Рівноважний трансмембранний розподіл слабкого електроліту визначається його величиною рКа і градієнтом рН. Напр., для будь-якої слабкої кислоти з рКа 4,4 у плазмі крові (рН 7,4) відношення концентрації неіонізованої та іонізованої форм становить 1:1000, а у шлунковому соку (рН 1,4) це співвідношення зворотне (1000:1), що сприяє її дифузії з ШКТ у кров. Для слабкого лугу з рН 4,4 — ситуація зворотна. Тому кислота ацетилсаліцилова буде дифундувати із шлункового соку краще, ніж слабкий луг, напр., хінідин. Проте, незалежно від рН-середовища, велика кількість лікарських речовин краще всмоктується в тонкому кишечнику (рН 5,0–8,0), що пояснюється значно більшою площею всмоктування (для порівняння: площа шкіри людини — 1,72 м2, легень — 70 м2, кишечнику — 400–500 м2). Високі результати всмоктування досягаються за рахунок складок слизової оболонки, великої кількості ворсинок та ліковорсинок. Деякі речовини, зокрема глюкоза, проникають через біомембрану за допомогою легшої дифузії, яка передбачає наявність переносника, здатного зворотно взаємодіяти з молекулами певної опосередкованої дифузії, для якої характерні вибірковість, насиченість і від­сутність енергетичних витрат. Лікарські речовини у вигляді іонів, амінокислоти, вітаміни, цукри та інші сполуки, подібні за своєю будовою до компонентів тканин організму, можуть дифундувати за допомогою активного транспорту — процесу, який характеризується вибірковістю і потребує енергетичних витрат. У забезпеченні процесів активного транспорту речовин та іонів беруть участь деякі Na+, K+, Ca++ і Mg++-аденозинтрифосфатази, зв’язані з мембранами клітин та клітинних органел. Субстрат може переміщуватися проти градієнта концентрації та всмоктуватися у специфічних ділянках тонкого кишечнику. Шляхом піноцитозу (поглинання клітинами рідких і твердих часток) лікар­ські речовини транспортуються рідко.

Літ.: Взаимодействие лекарств и эффективность фармакотерапии / Л.В. Деримедведь, И.М. Перцев, Е.В. Шуванова и др. — Х., 2002; Прищеп Т.П Всасывание лекарственных веществ в кровь // Фармация. — 1980. — № 2; Самура Б.А., Дралкин А.В. Фармако-кинетика. — Х., 1996; Peter G. Welling. Absorption of drugs. (Encyclopedia of Pharmaceutical Techno­logy) / Edited by J. Swarbrick and J.C. Boylan. — New York. Basel. — 2002. — Vol. 1.