ГЛИНОЛІКУВАННЯ

ГЛИНОЛІКУВАННЯ (лат. bolucotherapia < грец. bolos — глина + therapeia — лікування; син.: болюсотерапія) — один із найдавніших природних методів лікування, що базується на використанні природної глини з лікувальною метою. З давніх часів люди запозичили досвід Г. від тварин, які застосовують її як зовнішньо (при ранах), так і внутрішньо (для очищення від паразитів). Звичай їсти землю з лікувальною метою зберігся в деяких країнах Південно-Східної Азії, Мексиці, Індії, Єгипті. Лікувальні властивості глини описані в роботах грецьких лікарів Діоскорида, Плінія Старшого, Галена. Авіценна описав 12 видів глин для лікування близько 100 різних захворювань. М. Поло повідомляв про лікування малярії червоною глиною. У роки Першої світової війни глину застосовували у французькій армії для профілактики дизентерії. Німецькі лікарі успішно лікували глиною азіатську холеру, плеврит, перитоніт, катар, захворювання сечового міхура, жовчнокам’яну хворобу. С.П. Боткін та його співробітники використовували Г. при захворюваннях серцево-судинної системи, жовчного міхура, щитовидної залози. Основою лікувального ефекту глини є її поглинаючі властивості. Особливості структурної решітки глини дозволяють притягувати та розміщувати на своїй поверхні велику кількість шкідливих речовин, які накопичуються у тканинах і не виводяться з організму через кров. Завдяки бактерицидним властивостям глини її застосовують при ентериті, коліті, колібактеріозі, паразитарних кишкових захворюваннях та інфекційних захворюваннях органів дихання, а також при гнійних ранах. Разом із цим глина збагачує організм корисними мінеральними речовинами, тому вона успішно використовується при болю у спині та суглобах, запальних процесах, здутті та абсцесах, головному болю, інтоксикаціях. Завдяки вмісту кремнію глину використовують при атеросклерозі, туберкульозі, розсіяному склерозі, для сповільнення старіння організму. Наявність у глині магнію, заліза та кальцію дозволяє використовувати її при астенії, анемії, злоякісних пухлинах.

В аптеках продається глина різних кольорів: біла, червона, чорна, зелена, блакитна. Колір глини визначають ті елементи, які в ній переважно містяться. Найбільш широко як профілактичний, оздоровчий та лікувальний засіб глину застосовують зовнішньо: примочки, пов’язки, припарки, компреси, ванни, очисні маски та ін. Для процедур глину готують таким чином: добре висушують її на сонці, потім розтирають у порошок (в аптеках може продаватися і готовий порошок). Заливають його свіжою чистою водою, ретельно розмішують, розтираючи грудочки, що утворюються. Однорідну масу консистенції мастики («тісто») використовують для приготування «коржиків», примочок, масок, додають до ванн, натираються та обгортаються нею. Для косметичних масок проти вугрового висипу та зморшок глину змішують з огірковим, томатним чи виноградним соком, а для пом’якшувального крему — з оливковою олією. При ревматизмі до ванн додають разом глину та морську сіль. Внутрішньо застосовують лише жирну глину, не обпалену, без домішок піску та ЛП. Рекомендується використовувати глину тієї місцевості, де мешкає пацієнт (зелену, білу, жовту чи червону). Глина очищає організм, нейтралізує токсини, регулює діяльність ендокринних залоз (в одних випадках стимулює, а в інших — знижує їх активність). Перед внутрішнім використанням глину стерилізують (на тривалий час виставляють на сонце). При внутрішньому використанні глина, за результатами досліджень, здатна адсорбувати не лише гази та отрути, а й віруси, патогенні мікроби та усувати запалення. Чайну ложку глини розводять у склянці чистої води та поволі п’ють дрібними ковтками перед їдою; при деяких захворюваннях припустиме її підвищення до 2–3 чайних ложок, при запорі знижують дозу глини, але збільшують кількість води. Перший курс лікування — 3 тиж, наступні курси по 10 днів проводять 1 раз на місяць. Різні види глини залежно від її складу застосовують при різних захворюваннях; Г. слід проводити під контролем лікаря.

Стояновский Д.Н. Энциклопедия народной медицины. — Донецк, 2000; Энциклопедия традиционной народной медицины: Направления. Методики. Практики / Сост. И.М. Минеев. — М., 2002.