ДОКАЗОВА МЕДИЦИНА

ДОКАЗОВА МЕДИЦИНА (англ. evidence-based medicine; син.: науково обґрунтована медична практика) − використання в щоденній медичній практиці (у діагностиці, лікуванні й профілактиці) медичних технологій і ЛП, ефективність яких доведена у фармакоепідеміологічних дослідженнях із застосуванням математичних оцінок імовірності успіху й ризику.

Д.м. поширилася наприкінці 80-х років ХХ ст. як концепція нового клінічного мислення в процесі формування нової галузі медичних знань — клінічної епідеміології, що використовує методи епідеміології стосовно результатів застосування різних медичних технологій. Д.м. можна визначити як новітню технологію збирання, аналізу, синтезу та застосування наукової медичної інформації, яка дозволяє приймати оптимальні клінічні рішення як з погляду допомоги хворому, так і економічної ефективності. У процесі становлення Д.м. сформувалися такі напрямки медичної науки: фармакоепідеміологія (див. Фармакоепідеміологія), нові напрямки фармакоінформатики (див. Фармакоінформатика), фармакоекономіка (див. Фармакоекономіка), формулярна система (див. Формулярна система).

Становлення Д.м. на сучасному етапі розвитку суспільства пов’язано з розвитком системи охорони здоров’я внаслідок стрімкого НТП, підвищення витрат на охорону здоров’я через здорожчання ЛП, високу вартість нових медичних технологій діагностики й лікування різних захворювань, розширення спектра медичних послуг та з інших причин. Фінансові ресурси, які виділяє суспільство на охорону здоров’я, обмежені навіть у найбільш високорозвинених країнах, а потреба в державних витратах на медичну допомогу постійно зростає. Тому проблема вибору медичної технології з доведеною ефективністю з великої кількості альтернативних варіантів у наш час набуває особливої актуальності, бо підвищує ефективність лікування.

Головний принцип Д.м. — кожне клінічне рішення повинно ґрунтуватися на наукових фактах, що доведені статистично на великій репрезентативній групі пацієнтів; жодна нова медична технологія (новий метод лікування, діагностики, профілактики) не може бути визнана без обов’язкової перевірки в умовах проведення рандомізованих контрольованих досліджень. Механізмом упровадження принципів Д.м. в широку клінічну практику є проведення стандартизації медичної допомоги та впровадження формулярної системи.

Основним методом Д.м. (золотим стандартом) є рандомізовані контрольовані дослідження, коли пацієнти розподіляються на групи випадковим шляхом із використанням засобів рандомізації. У практичному плані Д.м. ставить перед собою такі завдання: 1) підвищити якість надання медичної допомоги з огляду на ефективність, безпеку та вартість; 2) оптимізувати діяльність національної системи охорони здоров’я.

Для отримання доказів ефективності медичних технологій Д.м. оперує такими основними фармакоепідеміологічними поняттями: дійсний (кінцевий) клінічний результат (сlinical оutcome) — явище, що має важливе значення для зміни показників здоров’я (одужання, інвалідизація, смертність, тривалість життя) та/або якості життя; опосередкований (непрямий) критерій ефективності − лабораторний показник чи симптом, динаміка якого безпосередньо характеризує стан хворого та відображається на кінцевому клінічному результаті; абсолютний ризик (absolute risk) — абсолютна різниця між частотою розвитку небажаного ефекту при застосуванні ЛП і частотою розвитку цього ж ефекту без застосування ЛП; відносний ризик (relative risk) — відношення частоти розвитку небажаного ефекту серед осіб, що піддавалися впливу фактора, який досліджується (застосовували ЛП), до частоти розвитку аналогічного ефекту в групі осіб, що не піддавалися впливу цього фактора (не застосовували ЛП).

У більшості економічно розвинених країн світу Д.м. на сьогодні отримала широке розповсюдження. Постійно проводяться симпозіуми з проблем клінічної епідеміології та Д.м., видаються монографії, довідники й міжнародні журнали, зокрема «Clinical Evidence», «Evidence Based Medicine», «ACP Journal Club» та ін., які інформують медичну громадськість світу із зазначених проблем. Відповідно до принципів Д.м. створений міжнародний Регламент наукових досліджень у медицині — GCP (GCP — GCP). Він гарантує достовірність результатів різних методів фармакотерапії і захист прав суб’єктів клінічних випробувань — пацієнтів.

В Україні останнім часом Д.м. стрімко розвивається: сучасні принципи організації системи охорони здоров’я ґрунтуються на найбільш важливих положеннях Д.м., значно збільшилася кількість публікацій за цією тематикою, створено громадську організацію «Центр доказової медицини», викладання основ Д.м. розпочато в НФаУ, медичних університетах Києва, Тернополя, Дніпропетровська та ін.

Власов В.В. Введение в доказательную медицину. — М., 2001; Гринхальх Т. Основы доказательной медицины. — М., 2004; Клинические рекомендации, основанные на доказательной медицине / Под ред. Ю.Л. Шевченко, И.Н. Денисова, В.И. Кулакова, Р.М. Хаитова. — М., 2003; Котельников Г.П., Шпигель А.С. Доказательная медицина. — Самара, 2000; Рудакова А.В., Хвещук П.Ф. Современная фармакотерапия: доказательства эффективности. — СПб, 2002; Скакун М.П. Основи доказової медицини. — Тернопіль, 2005; Уваренко А.Р. Наукова інформація, інноваційна політика, доказова медицина — взаємопов’язані категорії управління у сучасній медицині // Медична освіта. — 2004. — № 1; Флетчер Р., Флетчер С. Клінічна епідеміологія. — М., 1998; Чубенко А.В. Бабич П.Н., Лапач С.Н. Медицина, основанная на доказательствах, и современные информационные технологии // Укр. мед. часопис. — 2004. — № 2.