ДІАГНОСТИКА

ДІАГНОСТИКА (грец. diagnostikos — здатний розпізнавати) — розділ клінічної медицини, що вивчає зміст, методи та послідовні ступені процесу розпізнавання хвороб або особливих фізіологічних станів. У вузькому розумінні Д. називають безпосередньо процес розпізнавання хвороби та оцінки індивідуальних біологічних і соціальних особливостей суб’єкта, який включає цілеспрямоване медичне обстеження, тлумачення отриманих результатів та їх узагальнення у вигляді встановленого діагнозу. Розпізнавання хвороби здійснюється за її симптомами, як очевидними, так і встановленими за допомогою спеціальних досліджень, та ґрунтується на певних методологічних принципах. У зв’язку з цим Д. як науковий предмет містить три основних розділи: 1) семіотику (вчення про симптоми хвороби та їх діагностичне значення); 2) методи діагностичного обстеження хворого або діагностичну техніку; 3) методологічні основи Д., які визначають теорію й методи діагнозу.

Діагностичний процес та встановлення діагнозу є основними факторами індивідуального вибору і підбору ефективної та безпечної фармакотерапії. Діагноз (грец. diagnosis — розпізнавання) — медичний висновок про патологічний стан здоров’я обстежуваного, про існуюче захворювання (травму) або причину смерті, виражений у термінах, передбачених прийнятими класифікаціями і номенклатурою хвороб. Змістом діагнозу можуть бути особливі фізіологічні стани організму, напр. вагітність, клімакс та ін. Установлення Д. хвороби становить заключну частину процесу діагностики на будь-якому етапі або по закінченні цілеспрямованого обстеження хворого. Знання методів діагностики, принципів будування та оформлення діагнозу має важливе значення для медичної практики, тому що сформульований діагноз є обґрунтуванням до вибору методів лікування хворого і профілактичних заходів. Правильність, своєчасність, обґрунтованість діагнозу в кожному випадку захворювання обов’язково знаходять відображення в основних медичних документах: амбулаторній карті, диспансерній карті, історії хвороби. Залежно від мети Д., характеру обстеженого об’єкта та діагностичних методів, які застосовуються, розрізняють основні види діагнозу: клінічний, патолого-анатомічний, епідеміологічний, судово-медичний. У побудові діагнозу провідним є нозологічний принцип, згідно з яким діагноз повинен містити назву певної хвороби (травми, причини смерті), яка передбачена існуючою номенклатурою. У зв’язку з цим вчення про діагноз тісно пов’язане з ученням про хворобу, рівень розвитку якої на кожному етапі визначає загальні принципи класифікації та номенклатури хвороб на засаді знань їх етіології (див. Етіологія), патогенезу (див. Патогенез), патологічної анатомії, форм перебігу та ін. Формулювання клінічного діагнозу створюється за єдиними правилами, згідно з якими в діагнозі послідовно зазначається: на першому місці — основне захворювання, на другому — ускладнення основного захворювання, на третьому — супутні хвороби. Основним вважається захворювання, яке саме по собі або шляхом свого ускладнення є причиною звертання за медичною допомогою, причиною госпіталізації або смерті. Ускладненням основного захворювання називають патологічні процеси і стани, патогенетично пов’язані з основним захворюванням, але які формують якісно відмінні від його головних виявів клінічні синдроми, анатомічні та функціональні зміни. Супутніми захворюваннями вважаються наявні у пацієнта хвороби, не пов’язані з основним захворюванням етіологічно, патогенетично, та ті, що мають іншу номенклатурну рубрифікацію. У медичних документах діагноз відображається певними етапами Д. Попередній діагноз оформляється безпосередньо при звертанні хворого за медичною допомогою. Він часто буває припустимим, проте може бути і цілком обґрунтованим. У будь-якому випадку він визначає обсяг первинного діагностичного обстеження і початкову терапевтичну тактику. Протягом 3 діб від початку обстеження хворого повинен бути сформульований достатньо повний клінічний діагноз, на підставі якого виробляється подальша терапевтична і діагностична тактика. Остаточний діагноз формулюється при завершенні обстеження хворого або у зв’язку з його вибуванням (смертю).

Пропедевтика внутренних болезней / Под ред. В.Х. Василенко, А.Л. Гребенева. — М., 1983; Пропедевтика внутрішніх хвороб / Ю.І. Децик, Є.М. Нейко, Л.А. Пиріг та ін.; за ред. Ю.Д. Децика. — К., 1998; Пропедевтика внутрішніх хвороб з доглядом за терапевтичними хворими / За заг. ред. А.В. Єпішкіна. — Тернопіль, 2001.