ДЕПОНУВАННЯ

ДЕПОНУВАННЯ (лат. deponere — відкладати, віддавати на збереження) — процес збереження різних речовин в організмі з їх подальшим використанням. Іноді під Д. розуміють процес накопичення в тканинах різних шкідливих для організму речовин (токсинів, радіоактивних речовин та ін.), що є не зовсім обґрунтованим. Кожна речовина має свою специфіку Д., однак є загальні для всіх речовин елементи Д.: включення речовини в депо, зберігання і зміна її в депо, вихід з депо, нейрогуморальна регуляція процесу Д. як системної реакції цілісного організму. Залежно від місця зберігання і типу депо розрізняють зовнішнє і внутрішнє Д. До зовнішнього відносять знаходження резервного повітря в легенях, їжі в шлунку, жовчі в жовчному міхурі. Внутрішнім Д. вважають відкладення в тканинах жирів, вуглеводів, мінеральних солей, гормонів, вітамінів, медіаторів у синаптичних пухирцях тощо. Значення Д. для людського організму визначається тим, що воно є одним з факторів створення динамічної сталості внутрішнього середовища, що, за К. Бернаром, забезпечує вільне життя в різних умовах середовища. У здійсненні Д. важливу роль виконує кровообіг. Просування солей і води з крові в міжклітинний простір залежить від градієнта падіння кров’яного тиску в кровоносному капілярі, швидкості кровотоку в ньому, від гідростатичного тиску в міжклітинному просторі, швидкості руху лімфи і різниці онкотичних тисків у крові і тканині. Перехід речовин з міжтканинної рідини в клітини відбувається різними шляхами. Пасивне просування визначається градієнтом концентрації речовини поза та всередині клітини, наявністю різниці потенціалів між внутрішньою і зовнішньою поверхнею мембрани, а також потоком розчинника, що проникає крізь мембрану і захоплює із собою молекули розчиненої речовини. Активне перенесення крізь мембрану пов’язане з витратою енергії, джерелом якого зазвичай служить АТФ. Речовина, що переноситься, надходить у клітину з молекулою-переносником (білком, ліпідом). Деяким клітинам властивий спосіб захоплювання речовини шляхом фагоцитозу або піноцитозу; ці процеси іноді поєднують в одне поняття — ендоцитоз. Процеси нейрогуморальної регуляції кожного виду Д. є складовою частиною системної реакції цілісного організму. Так, напр., перехід вуглеводів у жир і накопичення його кількості в жировому депо підсилюється інсуліном, а вихід жиру з депо і збільшення його в печінці стимулюється глюкокортикоїдами. Розщепленню жиру сприяють глюкагон, ліпокаїн і катехоламіни. Порушення Д. пов’язане з патологією регуляції обмінних процесів (напр. ожиріння, гіпофізарна кахексія, діабет). Д. вивчається різними методами: мічених атомів, сканування органів, електроплетизмографічно та ін.

БМЭ. — М., 1985; Общий курс физиологии человека и животных / Под ред. А.Д. Ноздрачева. — М., 1991.