ЕНДЕМІЯ

ЕНДЕМІЯ (лат. endemia < грец. endemos — місцевий) — постійна наявність у певній місцевості захворюваності людей на певну хворобу, зумовлена відповідними соціальними і природними умовами регіону. Термін «Е.», на відміну від понять «епідемія» і «пандемія», що характеризують інтенсивність поширення тієї чи іншої інфекційної хвороби, відображає сталість реєстрації випадків захворювання на цю хворобу на конкретній території і є якісною категорією. Розрізняють два види Е.: справжня і статична. Справжня Е. пов’язана з комплексом специфічних для певної місцевості природних факторів: ареалом тварин — джерелом збудників інфекції і членистоногих — переносників збудника, а також можливістю збереження збудника поза організмом тварини. Хребетні тварини, членистоногі та збудник є в даному випадку співчленами здавна сформованих біоценозів. Тому поняття «справжня ендемічність» відповідає поняттю «природна вогнищевість», учення про яку розробив Є.Н. Павловський, а термін «ендемічне вогнище» — терміну «ензоотичне вогнище». Заразні хвороби зі справжньою ендемічністю (африканський трипаносомоз, болівійська геморагічна та марсельська гарячка), як правило, характеризуються вираженою сезонністю. Інтенсивність поширення заразних хвороб зі справжньою ендемічністю чітко корелює зі способом пересування членистоногих — переносників збудника. Ця особливість відобразилася в назвах окремих хвороб, напр. кліщовий, або весняно-літній енцефаліт, комариний, або осінній енцефаліт. Справжня Е. характерна і для деяких неінфекційних хвороб: зоб ендемічний, флюароз тощо. Показник захворюваності пов’язаний із дефіцитом у навколишньому середовищі (напр. у воді) йоду і фтору, необхідних для нормального обміну речовин. Ендемічність черевного тифу на окремих територіях зумовлена не природними, а гігієнічними умовами побуту населення, у першу чергу, незадовільним водопостачанням і поганим очищенням побутових стоків.

Громашевский Л.В. Загальна епідеміологія. — М., 1965.