ЛІНКОЗАМІДИ

ЛІНКОЗАМІДИ — клас антибіотиків (див. Антибіотики), до якого входять природний антибіотик лінкоміцин та його напівсинтетичний аналог (хлороване похідне) кліндаміцин.

За механізмом дії обидва препарати пригнічують синтез білків мікробної клітини шляхом зв’язування 50S-субодиниць рибосом, гальмування включення транспортної РНК до комплексів рибосома-іРНК. Внаслідок цього розвивається бактеріостатичний ефект. При підвищенні концентрації Л. проявляють бактерицидну дію відносно стафіло-, стрептококів та анаеробів. Л. мають постантибіотичний ефект відносно чутливих мікроорганізмів, що, ймовірно, пов’язано з їх тривалою фіксацією на рибосомах мікробних клітин. Під дією цих антибіотиків полегшується фагоцитоз і внутрішньоклітинне знищення бактерій, зменшується продукція бактеріальних ендотоксинів, чим запобігається розвиток ендотоксичного шоку. Спектр дії Л. широкий. Вони чинять дію на грампозитивні коки та палички (метицилінчутливі стафіло-, стрепто-, пневмококи, дифтерійні палички), анаероби (бактероїди, включаючи клостридії, фузобактерії). При цьому особливо активним є кліндаміцин. Препарати слабко впливають на грамнегативні коки (менінго-, гонококи), деякі штами гемофільних паличок і мікоплазми. До спектра дії кліндаміцину додатково входять токсоплазми та малярійні плазмодії, рідше — штами пневмоцист. Крім того, у кліндаміцину активність у відношенні бактероїдів у 5–8 разів вища порівняно з лінкоміцином. Вторинна резистентність мікроорганізмів до Л. розвивається досить повільно. Л. вводять в/м, в/в і внутрішньо. Вони добре всмоктуються із ШКТ (біодоступність лінкоміцину становить 30–50%, кліндаміцину — близько 90%), стійкі до дії хлористоводневої кислоти шлункового соку. Їжа зменшує біодоступність лінкоміцину до 5%, але не впливає на всмоктування кліндаміцину. Л. проникають у всі рідини та тканини організму, створюють високі концентрації в осередках запалення та деструкції, не проходять крізь гематоенцефалічний бар’єр. Лінкоміцин і, особливо, кліндаміцин мають здатність активно транспортуватись у поліморфноядерні лейкоцити і макрофаги. При цьому внутрішньоклітинна концентрація кліндаміцину перевищує позаклітинну в 40 разів. Метаболізуються препарати в основному в печінці, виводяться нирками. При порушеннях функції нирок і печінки дозу препаратів слід зменшувати. Л. — це альтернативні, частіше резервні антибіотики. Клінічне застосування Л., насамперед, визначається їх активністю при інфекційних процесах, викликаних змішаною аеробно-анаеробною флорою, стафілококами, в тому числі деякими метицилінорезистентними штамами, анаеробною флорою, яка продукує β-лактамази. Л. показані при процесах, спричинених анаеробними мікроорганізмами, які часто бувають збудниками госпітальних (внутрішньолікарняних) інфекцій. У цих випадках препарати застосовують у комбінаціях з іншими антибактеріальними засобами. Вони показані при анаеробних інфекціях, викликаних пеніцилінорезистентними мікроорганізмами, ородентальному сепсисі, рецидивуючих тонзилофарингіті, середньому отиті, синуситі, при аспіраційній пневмонії та абсцесах легень, емпіємі плеври, внутрішньоабдомінальному сепсисі, септичному артриті, септичному ендокардиті, остеомієліті та інфекційних захворюваннях жіночої статевої сфери (які не передаються статевим шляхом і викликаються анаеробними мікроорганізмами, стійкими до пеніциліну), при стафілококових інфекціях кісток і суглобів, інфекціях шкіри і м’яких тканин, тяжкій формі вугрового висипу. У разі, якщо характер і локалізація інфекції свідчать про високу ймовірність грамнегативної флори (хронічний середній отит, абдомінальний сепсис, проникні поранення черевної порожнини), Л. необхідно комбінувати з азтреонамом чи аміноглікозидами. Препарат вибору кліндаміцин застосовують також при токсоплазмозі (разом із піриметаміном), тропічній малярії, спричиненій хлорохінорезистентними штамами P. falciparum (разом із хініном). Л. — малотоксичні препарати. Однак при накопиченні та неправильному застосуванні Л. (особливо кліндаміцин) можуть викликати такі ускладнення: гепатотоксичність (жовтяниця, підвищення трансаміназної активності крові); гематотоксичність (нейтропенія, тромбоцитопенія, еозинофілія); псевдомембранозний коліт, що спричиняється дисбіоценозом і часто має тяжкий перебіг; диспепсія (нудота, блювання, діарея — частіше лінкоміцин), пов’язана з подразливою дією препаратів на слизову оболонку кишечнику; алергічні реакції (висип, свербіж, почервоніння шкіри). При швидкому в/в введенні Л., особливо лінкоміцину, можливий нервово-м’язовий блок з ослабленням і зупинкою дихання, розлади серцево-судинної системи (падіння АТ, аритмія із зупинкою серця), тромбофлебіт. Л. протипоказані у період вагітності, годування грудьми, при нейроінфекціях, захворюваннях ШКТ (в анамнезі), зокрема неспецифічному виразковому коліті, хворобі Крона, ентериті, алергії на Л. Обережно призначають немовлятам і людям похилого віку. Комбіноване застосування Л. можливе з бензилпеніциліном, антисиньогнійними цефалоспоринами, азтреонамом, аміноглікозидами, фторхінолонами, рифампіцином, телітроміцином. Комбінування Л. з β-лактамами, рифампіцином, аміноглікозидами можна здійснювати при емпіричній терапії легеневого абсцесу, деструктивної (некротизуючої) пневмонії, інтраабдомінальних і гінекологічних інфекційних процесів. Синергізм проявляється при поєднанні Л. із цефтазидимом (відносно аеробно-анаеробної флори), примахіном (відносно P. carinii), піриметаміном або телітроміцином (відносно токсоплазм), хлорохіном (відносно малярійного плазмодія), кетолідами (при енцефаліті, викликаному токсоплазмою). Не бажано поєднувати Л. з макролідами та хлорамфеніколом, оскільки вони мають подібні механізми дії. Також слід мати на увазі, що перехресна резистентність до Л. розповсюджується й на макроліди. Крім того, між ними виникає конкуренція за зв’язок з білками плазми крові, при цьому зменшується антибактеріальна дія Л. Останні не можна призначати одночасно з препаратами, що порушують нервово-м’язову передачу (міорелаксантами, аміноглікозидами, препаратами магнію тощо), з препаратами для наркозу, наркотичними анальгетиками, антигіпертензивними препаратами (блокаторами α- та β-адренорецепторів, інгібіторами АПФ) та діуретиками, оскільки підвищується ризик пригнічення дихання та різкого зниження АТ. Протипроносні препарати, які містять каолін та аттапульгіт, можуть суттєво гальмувати всмоктування Л. у ШКТ. Тому інтервал між їх прийомом має становити не менше 4 год.

Михайлов И.Б. Клиническая фармакология. — СПб, 2002; Посохова К.А., Вікторов О.П. Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія). — Тернопіль, 2005; Практическое руководство по антиинфекционной химиотерапии / Под ред. Л.С. Страчунского, Ю.Б. Белоусова, С.Н. Козлова. — М., 2002; Справочник ВИДАЛЬ: Лекарственные препараты в России. — М., 2005.