ЦИРОЗ ПЕЧІНКИ

ЦИРОЗ ПЕЧІНКИ (лат. cіrrhosіs < грец. kіrrhos — лимонно-жовтий) — хронічне прогресуюче захворювання, яке характеризується розростанням сполучної тканини, патологічною регенерацією тканини печінки і перебудовою структури органа, що виявляється вираженими різною мірою ознаками функціональної недостатності печінки і портальної гіпертензії. Повідомлення про «печінку п’яниць» з’явилися ще в XVI ст. Термін «Ц.п.» уведений Р. Лаеннеком у 1819 р.

Розрізняють такі клініко-морфологічні типи Ц.п.: післянекротичний, портальний, біліарний та змішаний. На основі морфологічних даних виділяють дрібновузловий (мікронодулярний), великовузловий (макронодулярний) і неповний септальний Ц.п. Залежно від етіології є Ц.п., пов’язані зі спадковими захворюваннями, впливом токсичних речовин, у т.ч. ЛП і алкоголю, інфекціями, обтурацією великих жовчних проток, венозним застоєм у печінці, аліментарним дисбалансом; крім того, виділяють Ц.п. невідомої етіології.

Початковим моментом у формуванні Ц.п. є некроз гепатоцитів, що виникає внаслідок безпосереднього ушкоджувального впливу етіологічного агента (напр. алкоголю), гіпоксії при венозному застої, холестазу при обтурації жовчних проток та ін. Паренхіма печінки залишкова піддається гіперплазії з утворенням вузлів регенерації (несправжніх часточок), які насправді не є регенеруючими, оскільки відновлення нормальної тканини печінки в них не відбувається. У ділянках масивного некрозу, колапсу (спадіння) строми і запалення формуються фіброзні септи, в яких утворюються артеріовенозні та вено-венозні анастомози. Таким чином, сутність морфологічних змін при Ц.п. полягає в тривалій деструкції (некрозі) і перекрученій регенерації паренхіми печінки, що супроводжується утворенням несправжніх часточок, дифузійним розростанням сполучної тканини (склерозом), структурною перебудовою й деформацією органа. Ц.п. є кінцевою стадією різних хронічних захворювань печінки — гепатитів, гепатозів та ін. Ускладненням Ц.п. є: печінкова кома, кровотечі, тромбоз судин у системі воротної вени, що фактично варто вважати проявами хвороби в її термінальній стадії.

Основою лікування Ц.п. є заходи, спрямовані на патогенетичні ланки процесу та окремі його симптоми. Етіотропну терапію Ц.п. можливо проводити лише при окремих формах захворювання, напр. при алкогольному, медикаментозному, сифілітичному, вторинному біліарному Ц.п. При інтеркурентній інфекції, супутніх запальних захворюваннях жовчних шляхів та інфекційних ускладненнях призначають антибіотики широкого спектра дії; при психічних розладах — седативні препарати. Основним показанням до операції є виражена портальна гіпертензія з варикозним розширенням вен стравоходу і шлунка, при якому виникає загроза масивної кровотечі. Хворі на Ц.п. обмежено працездатні (інвалідність ІІІ групи), а при декомпенсованому Ц.п., активних формах захворювання й приєднанні ускладнень — непрацездатні (інвалідність ІІ та І групи). Прогноз Ц.п. залежить від функціонального стану печінки, ускладнень і причини захворювання. При декомпенсованому Ц.п. через 3 роки залишаються в живих 11–41% хворих. Тривалість життя хворих з асцитом рідко перевищує 2–3 роки. Летальність при першій масивній кровотечі з варикозно розширених вен стравоходу і шлунка становить 25–50%, після другої — 70%, при печінковій комі — 80% і більше.

Афанасьев Ю.И., Юрина Н.А., Алешин Б.В. и др. Гистология / Под ред. Ю.И. Афанасьева, Н.А. Юриной. — М., 1989; БМЭ. — М., 1986. — Т. 27; Патологическая физиология / Под ред. А.Д. Адо, М.А. Адо, В.И. Пыцкого и др. — М., 2002.