МІСЦЕВЕ ЛІКУВАННЯ ІНФІКОВАНИХ РАН

МІСЦЕВЕ ЛІКУВАННЯ ІНФІКОВАНИХ РАН — застосування комбінованих ЛП багатоспрямованої дії на рану з метою ефективного пригнічення мікрофлори, обмеження запалення й очищення від гнійно-некротичного вмісту протягом короткого терміну з урахуванням фази ранового процесу, а також з метою підсилення захисних реакцій організму.

Лікування ран належить до дуже давніх проблем практичної хірургії, для чого було запропоновано велику кількість засобів, методів та систем. Однак клінічний досвід, накопичений хірургією у сфері теорії та практики лікування ран, свідчить, що навіть найефективніші спочатку ЛП при тривалому застосуванні знижують свою ефективність і починають несподівано викликати побічні ефекти. Так, широке застосування антибіотиків у 40-х роках ХХ ст. спочатку викликало подив, а вже у 1970-ті роки призвело до виникнення низки складних проблем. Їх мутагенна дія на патогенну мікрофлору зумовила зміну як етіологічної структури гнійної хірургічної інфекції, так і біологічних властивостей мікробної клітини (поява антибіотикорезистентних штамів). На сьогодні ситуація в гнійній хірургії набагато ускладнилася через зміну імунобіологічної реактивності макроорганізму під дією забруднення довкілля («хемізація» способу життя, іонізуюче опромінення) та широким застосуванням в медицині гемотрансфузії, вакцин, сироваток, антибіотиків, стероїдних гормонів, що спричинило збільшення кількості хірургічних хворих з гнійно-запальними захворюваннями до 35–40%, а загальної летальності від гнійної інфекції — до 42–60%. Це свідчить про невирішеність проблеми інфекції в хірургії, яка все більше набуває соціально-економічної значущості. Так, за даними американських авторів, гнійні ускладнення у хірургічних хворих подовжують термін госпітального лікування на 7–68 діб; додаткові витрати на кожного хворого зростають у середньому до 300 дол. США; щорічні витрати на лікування, пов’язані тільки з лікарняною інфекцією та нагноюванням післяопераційних ран, за останні 20 років стабільно становлять 9–10 млрд дол.

Клінічну ефективність у гнійній хірургії можна підвищити шляхом застосування пульсуючого струменя антисептика, променів лазера, ультразвуку, лікування ран у керованому абактеріальному середовищі тощо. Але ці тривалі та дорогі методи у стаціонарних умовах не виключають методу М.л.і.р. під пов’язкою, який є широко доступним (навіть у польових умовах), досить ефективним, економічно вигідним і приваблює своєю простотою. Проте останньому теж були притаманні деякі недоліки з погляду ефективності пригнічення ранової мікрофлори, обмеження запального процесу й очищення рани протягом короткого терміну. На якість М.л.і.р. впливають також суб’єктивні (якість хірургічної обробки рани, призначення препарату для лікування без урахування природи збудника хвороби та фази ранового процесу) та об’єктивні (недостатня ефективність ЛП, головним чином однокомпонентність їх дії, напр.: гіпертонічний розчин має лише дегідратаційний ефект, протеолітичні ферменти — лише некролітичний, розчин діоксидину — тільки антимікробний і т.п.) причини.

Рівень теоретичних і практичних досягнень у хірургії наприкінці ХХ ст. дозволив поглянути з нових позицій на проблему підвищення ефективності ліків, призначених для лікування ран. Це дало змогу диференційовано підходити до вибору ЛП, враховуючи патогенез та фази ранового процесу, а також характер збудника хвороби і його чутливість до ліків.

У 80-ті роки ХХ ст. вченими НФаУ (професори І.М. Перцев, Д.І. Дмитрієвський, доцент В.Г. Гунько) та ХМАПО (професори Б.М. Даценко, С.Г. Бєлов, Т.І. Тамм, доцент В.М. Калініченко) були створені принципово нові ЛП для М.л.і.р. Левосин, Левомеколь, Діоксиколь та ін. За оцінкою провідних учених у галузі хірургії академіка М.І. Кузіна, професора Б.М. Костюченка та інших фахівців, ці ліки за ефективністю багаторазово перевищили всі відомі до цього ЛП і стали препаратами вибору для М.л.і.р. Вони вже через 20 хв після застосування забезпечують терапевтичну концентрацію АФІ, яка зберігається протягом 48 год, мають біоспорідненість із тканинами, змішуються із вмістом рани, сприяють відторгненню некротичних тканин і активній евакуації ранового вмісту рани в пов’язку завдяки високій осмотичній активності поліетиленоксидів. У цьому разі поліетиленоксиди втрачають роль «пасивного носія» і стають активними компонентами лікарської системи, зумовлюючи її дегідратаційну дію, яка в десятки разів перевищує 10% розчин натрію хлориду за силою й терміном дії. Дегідратаційна дія ПЕО (див. Поліетиленгліколі) розповсюджується також на мікробні клітини, знижуючи їх біоактивність і стійкість до АФІ в десятки разів (левоміцетин). ПЕО стають активними пенетрантами діючих речовин у тканини рани, де локалізуються мікроби, зв’язують рановий ексудат, очищають рану за короткий термін (2–3 доби), скорочують середній термін М.л.і.р. у 2–2,5 раза, що набуває економічного й соціального значення. Створення цих ЛП здійснило, по суті, переворот у сталих підходах до М.л.і.р., а переваги застосування багатокомпонентних ЛП послужили базою до створення концепції М.л.і.р. (яка була багаторазово перевірена медичною практикою) та комбінованих ЛП Альгімаф, Теральгім, Сипралін, Лізосарб, Гелейдон та ін. Поява принципово нового класу багатокомпонентних ЛП на сьогодні дозволяє суттєво підвищити ефективність фармакотерапії при лікуванні інфікованих ран.

Гунько В.Г., Даценко Б.М., Перцев И.М., Белов С.Г. Проблемы создания осмотически активных лекарственных систем для наружного применения // Фармац. журн. — 1991. — №3; Даценко Б.М., Белов С.Г., Тамм Т.І. Гнійна рана — К., 1985; Конструювання лікарських систем багатоспрямованої дії у вигляді мазей для лікування інфікованих ран / І.М. Перцев, Б.М. Даценко, В.Г. Гунько та ін. // Вісн. фармації. — 1994. — № 1–2; Местное медикаментозное лечение гнойных ран: Методические рекомендации / М.И. Кузин, Б.М. Костюченок, Б.М. Даценко и др. — М., 1985; Раны и раневая инфекция: Руководство для врачей / Под ред. акад. М.И. Кузина и проф. Б.М. Костюченок. — М., 1990; Теория и практика местного лечения гнойных ран / Под ред. проф. Б.М. Даценко. — К., 1995.