НАРКОЗ

НАРКОЗ (лат. narcosіs < грец. narke — заціпеніння, оніміння; син.: загальна анестезія) — штучно викликаний фармакологічним або електричним шляхом глибокий сон (оборотне пригнічення клітин ЦНС), що супроводжується «вимиканням» свідомості, анальгезією, розслабленням скелетних м’язів і пригніченням рефлекторної активності. У первісному значенні під терміном «Н.» розуміли заціпеніння.

Розрізняють інгаляційний і неінгаляційний Н. Інгаляційний Н. здійснюється при вдиханні одного або двох (змішаний Н.) газоподібних чи рідких летких анестетиків через маску наркозного апарата або ендотрахеальну трубку. Неінгаляційний Н. здійснюють шляхом уведення у вену одного або декількох розчинів анестетичних і анальгетичних засобів. До неінгаляційних методів Н. належать також в/м (кетамін), ректальне (Нарколан) введення анестетика. У педіатричній практиці найчастіше використовують прямокишковий Н., який вперше запропонував М.І. Пирогов. Електронаркоз проводять за допомогою спеціальних приладів, які генерують слабкий струм синусоїдальної, прямокутної або трикутної форми, що впливає на мозок хворого через накладені на голову електроди. У сучасній анестезіології в більшості випадків застосовують комбіновані види анестезії, прагнучи зменшити несприятливу дію кожного окремого препарату і підсилити їх позитивні властивості (комбінований або змішаний Н.). На відміну від комбінованого, Н., проведений одним будь-яким препаратом, називають мононаркозом. Базис-Н. мають на увазі в тому випадку комбінування препаратів для Н., коли спочатку використовується неінгаляційний препарат, а потім газоподібний або леткий анестетик. У ряді випадків одночасне застосування декількох засобів для Н. у значно знижених концентраціях забезпечує адекватну загальну анестезію за рахунок взаємного посилення дії препаратів (потенційний Н.). До інгаляційних анестетиків належать закис азоту, етиловий ефір, галотан, а до неінгаляційних — барбітурати, гексенал і тіопентал-натрій, пропанідид, предіон, натрію оксибутират. У сучасній анестезіологічній практиці для забезпечення адекватного Н. використовують також ЛП, які не належать безпосередньо до препаратів для Н. Найчастіше застосовують нейролептичні, анксіолітичні та седативні препарати, а також віднесені до спеціальної групи для Н. Уведення в клінічну практику міорелаксантів дозволило вдосконалити методику Н. у зв’язку з можливістю вибірково керувати м’язовим тонусом. Дія м’язових релаксантів (знерухомлення) пов’язана з блокадою передавання нервового збудження на рівні нервово-м’язового синапсу. В анестезіологічній практиці широко застосовують міорелаксанти обох типів дії. Деполяризуючі м’язові релаксанти (суксаметоній, сукцинілхолін) використовують переважно для полегшення інтубації трахеї при водному Н. і для підтримання міорелаксації при короткочасних операціях їх вводять в/в. Недеполяризуючі м’язові релаксанти викликають релаксацію на період від 20 до 90 хв, тому їх використовують при тривалих операціях.

БМЭ. — М., 1981. — Т. 16; Деримедведь Л.В., Перцев И.М., Шуванова Е.В. и др. Взаимодействие лекарств и эффективность фармакотерапии / Под ред. проф. И.М. Перцева. — Х., 2001; Штрыголь С.Ю., Гришинна Т.Р. Фармакология с клинической фармакологией. — Иваново, 2002.