ПРОТИТУБЕРКУЛЬОЗНІ ПРЕПАРАТИ

ПРОТИТУБЕРКУЛЬОЗНІ ПРЕПАРАТИ (лат. antituberculosiсa) — хіміотерапевтичні антибактеріальні препарати, які пригнічують розмноження й розвиток мікобактерій туберкульозу (туберкулостатична дія) або спричиняють їх загибель (туберкулоцидна дія). До них належать деякі синтетичні препарати (ізоніазид, етамбутол, етіонамід, протіонамід, піразинамід, натрію парааміносаліцилат, ПАСК та ін.) і антибіотики (стрептоміцину сульфат, рифампіцин, циклосерин, канаміцину сульфат тощо). Комітет з лікування Міжнародної протитуберкульозної спілки в 1975 р. запропонував таку класифікацію протитуберкульозних препаратів: група А (найбільш ефективні) — ізоніазид, рифампіцин; група В (ефективні) — стрептоміцин, піразинамід, етамбутол, канаміцин, етіонамід, циклосерин, віоміцин; група С (найменш ефективні) — ПАСК, тіоацетазон. Усі П.п. поділяють на препарати першого ряду (основні препарати) — похідні гідразиду ізонікотинової кислоти (ізоніазид, фтивазид, опініазид, салюзид розчинний); похідні ПАСК (кальцію бензамідосаліцилат); антибіотики (стрептоміцину сульфат, стрептосалюзид, пасоміцин, рифампіцин); препарати другого ряду (резервні препарати) — похідні тіоаміду ізонікотинової кислоти (етіонамід, протіонамід); антибіотики (циклосерин, віоміцин, капреоміцину сульфат) та фторхінолони (ломефлоксацин); препарати різних хімічних груп (етамбутол, піразинамід, тіоацетазон).

Механізм дії П.п. відрізняється залежно від їх хімічної структури. Похідні гідразиду ізонікотинової кислоти утворюють хелатні комплекси з іонами важких металів, які входять до складу дихальних ферментів і таким чином пригнічують дихання мікобактерій; порушують будову фосфоліпідів та синтез міколієвої кислоти у клітинній мембрані мікробактерій. Туберкулоцидний ефект похідних гідразиду ізонікотинової кислоти можливий за наявності в молекулі гідразидної групи (ізоніазид, фтивазид, опініазид, салюзид розчинний). Похідні ПАСК вибірково конкурують з ПАБК, необхідною для росту та розмноження мікобактерій (ПАСК, кальцію бензамідосаліцилат). Антибіотики I ряду пригнічують синтез білка на рівні рибосом або інгібують синтез РНК мікобактерій (стрептоміцину сульфат, стрептосалюзид, пасоміцин, рифампіцин). Похідні тіоаміду ізонікотинової кислоти зв’язують іони двовалентних металів, які являють собою коферменти, що приводить до пригнічення росту та розвитку туберкульозної палички (етіонамід, протіонамід). Антибіотики II ряду гальмують синтез компонентів клітинної стінки мікобактерій (циклосерин), білка (віоміцин, капреоміцину сульфат), пригнічують фермент ДНК-гідразу (фторхінолони); препарати різних хімічних груп пригнічують синтез РНК збудників туберкульозу (етамбутол, піразинамід, тіоацетазон). За антимікробним спектром ці групи препаратів суттєво відрізняються. туберкулостатичну дію проявляють похідні гідразиду ізонікотинової кислоти, похідні ПАСК, похідні тіоаміду ізонікотинової кислоти, препарати різних хімічних груп; туберкулоцидну дію — стрептоміцину сульфат, рифампіцин (рифадин), фторхінолони (ломефлоксацин). Препарати I ряду активні, малотоксичні. Препарати II ряду менш активні, більш токсичні й частіше викликають побічні ефекти. Розподіл П.п. на перший і другий ряди досить умовний, але дозволяє більш зважено підходити до вибору комбінацій препаратів.

Машковский М.Д. Лекарственные средства. — М., 2000; Скакун М.П., Посохова К.А. Фармакологія. — Тернопіль, 2002; Харкевич Д.А. Фармакология. — М., 1999.