ФУРАН, оксол (лат. furfur — лушпиння, шкірка); безбарвна рідина з запахом, який нагадує запах хлороформу; Тпл = 85,6 °С, Ткип = 31,83 °С; d420 =0,937; nD20 =1,4214, змішується в усіх співвідношеннях з ацетоном, бензеном, хлороформом та іншими органічними розчинниками; погано розчиняється у воді; утворює азеотропну суміш з водою (98,8% Ф. за масою; Ткип = 30,5 °С).
Мол. м. 68,075
Ф. міститься в невеликій кількості в легких фракціях смол, які утворюються при сухій перегонці деревини. Ф. стійкий до дії лугів, а кислоти швидко полімеризують його. Ф. має частково ненасичений та частково ароматичний характер, оскільки вступає в реакції приєднання та електрофільного заміщення. Як ароматична сполука Ф. вступає в реакції галогенування, нітрування, сульфування, ацилювання та ін., які проходять переважно в α-положення; при цьому ацидофобність Ф. потребує проведення цих реакцій у «м’яких» умовах:
Уведення електроноакцепторних замісників підвищує стійкість ядра Ф. Так, пряме алкілування Ф. провести не вдається, оскільки катіон AlCl3 руйнує фуранове ядро, але було здійснено алкілування Ф., стабілізованого електроноакцепторною групою:
Реакція Ф. з бромціаном дає суміш 2-бром- та 2-ціанофуранів, формілування — фурфурол; озонування — суміш гліоксалю та формальдегіду, окиснення — малеїновий ангідрид. Як 1,3-дієн Ф. вступає в реакцію Дільса — Альдера:
У разі менш активних дієнофілів (акролеїну) відбувається замісникове приєднання:
Гідрування Ф. над Ni-Ренея (100–160 °С, 16 МПа) дає тетрагідрофуран. При вищих температурах відбувається гідрогеноліз фуранового кільця. Під дією H2S або NH3 (450–500 °C, Al2O3) Ф. перетворюється на тіофен або пірол (реакція Юр’єва). Пари Ф. забарвлюють у зелений колір соснову тріску, змочену хлоридною кислотою (реакція лігніну). У лабораторії Ф. отримують декарбоксилуванням пірослизової кислоти, у промисловості — декарбонілуванням фурфуролу:
Загальний спосіб одержання гомологів Ф. — дегідратація відповідних 1,4-дикетонів та діальдегідів.
Фуранове ядро входить до складу субстанцій (нітрофуралу, нітрофурантоїну, фуразолідону) та засобів для захисту рослин; використовують для добування тетрагідрофурану, тіофену, піролу, селенофену та малеїнового ангідриду, а також як розчинник та екстрагент масел.
Ф. проникає через неушкоджену шкіру, вражає ЦНС, печінку. ГДК становить 0,5 мг/м3.
Неницеску К.Д. Органическая химия. — М., 1963. — Т. 2; Несмеянов А.Н., Несмеянов Н.А. Начала органической химии. — М., 1970. — Т. 2; Общая органическая химия: В 12 т. / Под общ. ред. Д. Бартона и У.Д. Оллиса. — Т. 2. Кислородсодержащие соединения / Под ред. Дж.Ф. Стюарта. — М., 1982; Черних В.П. Зіменковський Б.С., Гриценко І.С. Органічна хімія / За заг. ред. В.П. Черних. — Х., 2008.