ГЕПАТОЦИТ

ГЕПАТОЦИТ (лат. hepatocytus < грец. hepar — печінка + kytos — посудина, ємність, клітина) — клітина печінки. Г. становлять 60% усіх клітинних елементів печінки. Вони виконують велику частину функцій, властивих печінці. Г. мають неправильну багатокутну форму. Діаметр їх досягає 20–25 мкм. Багато з них (до 20% у печінці людини) містять два і більше ядра. Кількість таких клітин залежить від функціонального стану організму, напр.: вагітність, годування грудьми, голодування, помітно відображаються на їх процентному вмісті у печінці. Ядра Г. круглої форми, їх величина становить 7–16 мкм. Це пояснюється наявністю в клітинах печінки поряд зі звичайними ядрами (диплоїдними) більш великих — поліплоїдних. Кількість цих ядер із віком поступово збільшується і до старості досягає 80%. Цитоплазма Г. забарвлюється не лише кислими, але й основними барвниками, тому що відзначається великим вмістом рибонуклеопротеїдів. У ній присутні всі види загальних органел. Гранулярна ендоплазматична сітка має вигляд вузьких канальців із прикріпленими рибосомами. У центролобулярних клітинах вона розташована рівнобіжними рядами, а в периферичних — у різних напрямках. Агранулярну ендоплазматичну сітку у вигляді трубочок і пухирців фіксують або в обмежених ділянках цитоплазми, або розсіяно по всій цитоплазмі. Гранулярний вид сітки бере участь у синтезі білків крові, агранулярний — у метаболізмі вуглеводів. Крім того, ендоплазматична сітка за рахунок ферментів, що в ній утворюються, здійснює дезінтоксикацію шкідливих речовин (а також інактивацію низки гормонів і ліків). Біля канальців гранулярної ендоплазматичної сітки розташовуються пероксисоми, з якими пов’язаний обмін жирних кислот. Більшість мітохондрій має округлу чи овальну форму і розмір 0,8–2 мкм. Рідше мітохондрії бувають нитчастої форми, їх довжина досягає ≥7 мкм. Мітохондрії відрізняються порівняно невеликою кількістю крист і помірно щільним матриксом. Вони рівномірно розподілені в цитоплазмі. Їх кількість в одній клітині може змінюватися. Пластинчастий комплекс у період інтенсивного жовчовиділення переміщається в клітини до просвіту жовчного капіляра. Довкола нього — окремі лізосоми чи їх невеликі групи. На васкулярній і біліарній поверхнях клітин є мікроворсинки. Г. містять різного роду включення: глікоген, ліпіди, пігменти тощо, які утворюються із продуктів, принесених кров’ю. Їх кількість змінюється в різні фази діяльності печінки. Найлегше ці зміни проявляються у зв’язку із процесами травлення. Уже через 3–5 год після їди кількість глікогену в Г. зростає, досягаючи максимуму через 10–12 год. Через 24–48 год після їди глікоген, поступово перетворюючись в глюкозу, зникає з цитоплазми клітин. У тих випадках, коли їжа багата на жири, у цитоплазмі клітин з’являються краплі жиру, причому насамперед — у клітинах, розташованих на периферії печінкових часток. При деяких захворюваннях накопичення жиру в клітинах може переходити в патологічний стан — ожиріння. Процеси ожиріння Г. різко проявляються при алкоголізмі, травмах мозку, променевій хворобі та ін. У печінці відзначають добовий ритм секреторних процесів: удень переважає виділення жовчі, а вночі — синтез глікогену. Очевидно, цей ритм регулюється за участю гіпоталамуса і гіпофіза. Жовч і глікоген утворюються в різних зонах частки печінки: жовч зазвичай виробляється в периферичній зоні, і тільки потім цей процес поступово поширюється на центральну зону, а відкладення глікогену здійснюється у зворотному напрямку — від центру до периферії часточки.

Гистология, цитология и эмбриология / Под ред. проф. Ю.И. Афанасьева, проф. Н.А. Юриной. — М., 2001; Словарь физиологических терминов / Под ред. акад. О.Г. Газенко. — М., 1987; Фізіологія з основами анатомії людини / За ред. проф. Л.М. Малоштан. — Х., 2003.