ГІДРОФОБНА РЕЧОВИНА

ГІДРОФОБНА РЕЧОВИНА (з різко вираженими гідрофобними властивостями; нерізко вираженими гідрофобними властивостями) — речовина, яка не розчиняється у воді, не змочується водою і проявляє щодо води поверхнево-гідрофобні властивості. Рідкі лікарські форми з такими речовинами становлять мікрогетерогенні дисперсні системи, що складаються із твердої дисперсної фази і рідкого дисперсійного середовища (суспензії). Частинки Г.р. при зіткненні з водою не можуть утворювати стабілізувальну водну оболонку, а тому легко і самовільно (під дією молекулярних сил) злипаються, утворюючи агрегати-пластівці, які швидко осідають (коагуляція). Якщо при коагуляції суспензій утворюються пластівці, погано змочувані водою, то вони випливають на поверхню води (флокуляція). При розбовтуванні розчину флокуляція посилюється, бо поверхня Г.р. погано змочується, і це сприяє фіксації бульбашок повітря до твердої фази. Суспензії Г.р. менш стійкі, ніж гідрофільних. Для підвищення стійкості суспензій збільшують в’язкість дисперсійного середовища шляхом уведення ПАР, ВМС, в’язких рідин і якомога тонше диспергують тверді частинки дисперсної фази. Для полегшення диспергування Г.р. використовують спирт етиловий або ефір. Леткі рідини насичують вільну поверхню Г.р. і полегшують подрібнення, проявляючи розклинюючу дію. Підвищення стійкості зависей Г.р. досягається додаванням у розчин гідрофільного колоїду (стабілізатора), тим самим надаючи нерозчинним речовинам властивостей змочуваності (ліофілізація). У суспензіях найсильніше виявляють захисну дію ВМС. Розчини ВМС не лише мають велику стійкість, а й передають цю властивість гідрофобним часткам. Стабілізувальна дія високомолекулярних речовин полягає в утворенні гідратних шарів на поверхні Г.р., а також в охопленні їх довгими ланцюгоподібними макромолекулами. Як стабілізатори в мікстурах-суспензіях Г.р. застосовують природні або синтетичні ВМС: камеді, білки, желатозу, рослинні слизи, природні полісахариди і комплекси, метилцелюлози, натрій-КМЦ, полівінілпіролідон, поліглюкін, твіни, спени, бентоніти та ін. Усі речовини — поверхнево-активні, зменшують запас поверхневої енергії в системі. Співвідношення між твердою фазою суспензії та захисною ВМС залежить від ступеня гідрофобності речовини і гідрофілізуючих властивостей захисної речовини. Кількість ВМС і структуроутворювачів для змочування Г.р. встановлюють переважно емпірично.

До речовин із нерізко вираженими гідрофобними властивостями належать терпінгідрат, бензонафтол, фенілсаліцилат, сульфадимезин, салазодиметоксин, етазол, салазопіридазин та ін. Для приготування зависей із такими речовинами на 1,0 г речовини беруть 0,25 г абрикосової камеді або 0,5 г желатози, або 1,0 г 5% розчину метилцелюлози, або 0,1 г твіну-80. До препаратів із різко вираженими гідрофобними властивостями належать ментол, камфора, тимол, сірка. Для їх стабілізації кількість гідрофілізуючих речовин збільшується, тобто на 1,0 г речовини беруть 0,5 г абрикосової камеді, 1,0 г желатози, 2,0 г 5% розчину метилцелюлози або 0,2 г твіну-80. Причому гідрофілізуючі властивості вказаних захисних речовин виявляються у присутності води. Для утворення первинної пульпи необхідна кількість води, яка дорівнює половині суми діючої та захисної речовини (правило Дерягіна).

Сірка належить до особливих речовин із різко вираженими гідрофобними властивостями. Сірка адсорбується на поверхні повітряних бульбашок, та її частинки спливають на поверхню у вигляді пінистого шару. Застосування для стабілізації суспензії сірки загальноприйнятих речовин не завжди доцільне, бо вони зменшують її фармакологічну активність. Тому як стабілізатор суспензій сірки для зовнішнього застосування використовують калійне або зелене мило з розрахунку 0,1–0,2 г мила на 1,0 г сірки.

Кондратьева Т.С., Иванова Л.А., Зеликсон Ю.И. и др. Технология лекарственных форм. Т. 1. — М., 1991; Тихонов О.І., Ярних Т.Г. Аптечна технологія ліків. — Х., 1995.