ГАРЯЧКА

ГАРЯЧКА (лат. febrіs; грец. pyrexia; син.: жар, пропасниця) — типова терморегуляторна реакція вищих гомойотермних тварин і людини на вплив пірогенних подразників, що виражається перебудовою регулювання температурного гомеостазу організму на підтримку вищого, ніж у нормі, рівня теплоємності й температури тіла. Г. як реакція на інфекційні агенти виникла і закріпилася у результаті природного добору в еволюції гомойотермних організмів. За своєю основою це пристосувальна реакція, що підвищує природну резистентність організму до інфекційних хвороб, хоча за певних умов вона може завдавати шкоди хворому. Г. є типовим симптомом багатьох хвороб різної етіології. Клініцисти, маючи справу із хворим з Г., за етіологією зазвичай поділяють Г. на інфекційну та неінфекційну (асептичну). Тому такий розподіл пропасних станів зберігає практичне значення. Переважна більшість інфекційних захворювань бактеріального і вірусного походження супроводжується Г. При інфекційних процесах пірогенність збудника в основному опосередковується утворенням гранулоцитами і моноцитами ендогенного лейкоцитарного пірогену. Ендогенний піроген продукується ними при фагоцитозі бактерій, частин вірусів і контакті з бактеріальними пірогенами, що циркулюють у крові, або в результаті того ж процесу, що відбувається у вогнищах інфекційного запалення, які виникають на місці укорінення інфекційного агента, або при розвитку інфекційного процесу в різних тканинах і органах. При тривалих пропасних станах розрізняють такі основні типи Г.: а) постійна, коли добові коливання температури тіла не перевищують 1 °С; б) ремітивна, або послаблювальна — добові коливання понад 1 °С; в) переміжна — у межах доби підвищення температури тіла змінюється зі зниженням її до норми; г) гектична, або виснажувальна — дуже значне підвищення зі швидким спадом температури тіла, що іноді повторюється два чи три рази на добу; д) викривлена — порушення добового ритму з більш високими підйомами температури тіла вранці; е) неправильна — коливання температури тіла протягом доби без визначеної закономірності. У першій стадії Г. виникає низка явищ, що свідчать про обмеження тепловіддачі: звуження судин шкіри й обмеження кровообігу на периферії тіла, припинення потовиділення, тремтіння, озноб. Зростають газообмін і теплопродукція у скелетних м’язах; дещо підвищується температура і в печінці. Ці прояви супроводжуються загальним нездужанням, тягнучим болем у м’язах, головним болем. Із припиненням підвищення температури тіла і переходу Г. у другу стадію (стояння температури тіла) ці відчуття проходять або послаблюються, якщо розвиток хвороби не прогресує. Теплотворення відносно знижується, іноді майже до норми; тепловіддача відносно зростає і врівноважується з теплопродукцією; спазм судин шкіри поступово зникає, блідість шкіри може змінюватися гіперемією, шкіра теплішає. Третя стадія (зниження температури тіла) характеризується відносною перевагою тепловіддачі над теплопродукцією, посилюється потовиділення, розширюються периферичні судини, особливо це виражено при швидкому (критичному) зниженні високої температури тіла до норми. При цьому нерідко розвивається гостра судинна недостатність, особливо у дітей.

За ступенем підвищення розрізняють субфебрильну (не вище 38 °С), помірну (38–39 °С), високу (39–41 °С) і надмірну Г., або гіперпірексію (понад 41 °С) температуру тіла. Випадки підвищення температури тіла до 43 °С і навіть до 45 °С з подальшим видужанням належать до казуїстичних.

Г. насамперед мобілізує основні захисно-пристосувальні реакції організму: зростає інтенсивність фагоцитозу, стимулюється вироблення антитіл, підвищується утворення інтерферону. При Г. активується гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникова система, що підвищує неспецифічну резистентність організму. І, нарешті, підвищена температура тіла перешкоджає розмноженню багатьох патогенних мікроорганізмів-паразитів, які пристосували діяльність до температури тіла макроорганізму (близько 37 °С). Розмноження бактерій, репродукція вірусів при температурі 30–40 °С різко гальмується, підвищується їх чутливість до ЛП. Однак тривале і значне підвищення температури тіла може призвести до негативного ефекту, оскільки Г. пов’язана з додатковим навантаженням на життєво важливі органи, перш за все — серце і судини. При недостатності кровообігу підвищення температури тіла може призвести до тяжких наслідків, які слід усунути. Жарознижувальні препарати (син. антипіретики) — ЛП, що знижують температуру тіла при Г.: саліцилати, похідні пірозолу, аніліну, індолоцтової кислоти, хлофенамінової та флюфенамінової кислот. Жарознижувальну дію чинять також деякі інші синтетичні речовини, напр. цинхофен і алкалоїди деяких рослин — хінін, колхіцин, аконітин. Значний інтерес викликає досвід лікування деяких хвороб індукцією Г. Застосування піротерапії в поєднанні зі специфічними антимікробними препаратами при лікуванні сифілісу дає змогу значно скоротити термін лікування і кількість антибіотиків на курс (при підвищенні температури тіла збільшується проникність гематоенцефалічного бар’єру і полегшується доступ ЛП та антитіл у головний мозок). Хороші результати спостерігаються при лікуванні кістково-суглобного і легеневого туберкульозу. У разі застосування пірогенної вакцини в поєднанні з антибіотиками при лікуванні тифу кількість рецидивів зменшується у 4–5 разів.

Арутюнян В.М., Акопян Г.С. Периодическая болезнь (этиопатические и клинические аспекты). — М., 2000; Березняков И.Г. Инфекции и антибиотики. — Х., 2004; БМЭ. — М., 1980. — Т. 13.