ФАРМАЦЕВТИЧНА НАУКА

ФАРМАЦЕВТИЧНА НАУКА — напрямок інтелектуальної та творчої діяльності, спрямованої на накопичення нових об’єктивних знань, теоретичну їх систематизацію, які дозволяють більш чітко характеризувати фармацевтичну галузь у цілому. Впродовж століть вона формувалася як частина загальної історії та культури народу, що була тісно пов’язана з медициною, філософією та іншими фундаментальними й суміжними науками. Ф.н. має багату власну історію, яка потребує узагальнення і осмислення з точки зору нових наукових підходів. Зародження, становлення та розвиток фармації, як самостійної галузі науки і сфери практичної діяльності, зумовлено певними проблемами, домінуючою серед яких було прагнення привести стан здоров’я людини у відповідність до певної загальновизнаної на певний історичний момент норми.

Перші кроки фармацевтичної діяльності пов’язані з емпіризмом, інтуїцією, інстинктом, спостереженнями. На підставі отриманого життєвого досвіду люди від емпіричного досвіду перейшли до свідомої взаємодопомоги. З часом почала з’являтися писемність, яка дозволила зберігати досвід лікарської та фармацевтичної діяльності. Так, у Стародавньому Китаї була створена одна з перших книг про ЛР «Ней-Цзин» («Книга про внутрішню людину», III ст. до н.е.). Відомо понад 50 книг про ліки Стародавнього Китаю, серед яких «Трактат про корені і трави». У 652 р. була видана книга Сун Су-Міао «Тисяча золотих ліків», а в 659 р. — «Танська Фармакопея». В Стародавній Індії видаються книги Аюрведа («Знання життя») і закони Ману (1000–500 р. до н.е.). Вперше були застосовані й такі методи лікування ран, як просочені оліями пов’язки, заливання ран киплячими відварами ЛР та ін.; з лікувальною метою почали використовуватися п’явки, шпанські мушки, а також магніт для видалення з тканин дрібних уламків заліза, сполук міді, арсену, сурми. Великою славою користувалася ртуть та її солі. Використовували тваринний жир, молоко, кров, жовч тварин, птахів, риб. У Стародавньому Ірані в «Каноні Авести» згадується про такі лікарські речовини, як свинець, мускус, кіновар, сірка, сурма та ін. Особливо вирізняється камфора для лікування серцевих і легеневих захворювань. Лікознавство розвивається і в Стародавньому Єгипті. Так, у папірусі Еберса (XV–XVII ст. до н.е.) містяться відомості про 900 ліків і 877 способів лікування хвороб. У містах Сані, Мемфісі при храмах навчали лікарському мистецтву. У Стародавній Греції та Римі існувала як світська, так і храмова медицина. Гіппократ (460–377 рр. до н.е.) вперше згадав про аптеку (apotheca) як про місце зберігання ліків. Пізніше видатний представник римської медицини і фармації Клавдій Гален (131–211 рр. н.е.) говорив про аптеку, як про місце виготовлення лікувального зілля. У період раннього і розвиненого середньовіччя високих показників досягла фармація в Арабських Халіфатах: всесвітньо відома праця Ібн-Сіни (Авіценни) (980–1037) «Канон лікарської науки» складалася з 5 томів, з яких 2 томи були присвячені опису простих та складних ліків із зазначенням способів їх приготування і застосування.

У XІІ ст. в Європі почали з’являтися аптеки при монастирях, де готували ліки і безкоштовно відпускали тим, хто мав у цьому потребу. У той же час вперше з’явилися рецепти, які починалися із слів «Сum Deo!» (З Богом!). Через 100 років у Венеції завдяки розвитку Солернської лікарської школи почали відкриватися перші міські аптеки. Фахівців для них готували поширеним на той час практичним методом за схемою учень–підмайстер–майстер. Проходження цього ланцюжка займало 10–15 років залежно від старанності та здібностей учня. Великий вплив на розвиток лікознавства мала алхімія. У процесі пошуку так званого філософського каменя алхіміки отримували кислоти, луги, деякі лікарські речовини, розробляли технологічні процеси (фільтрування, кристалізація, осадження, перегонка води і спирту, сублімація твердих речовин, отримання етерних олій тощо). На зміну алхімії прийшла ятрохімія. Парацельс (1493–1541) і його послідовники збільшили кількість лікарських речовин за рахунок солей, мінеральних вод, обґрунтували дозування отрут і ввели тинктури, екстракти, еліксири.

Часом (епохою) зародження Ф.н. як самостійної дисципліни, що відокремилася від медичної науки, можна вважати XV ст., коли вперше з’явився термін «провізор» (provisor — передбачливий), що було пов’язано зі збільшенням лікарських речовин і ускладненням технологій приготування ліків. Виникла необхідність розділення професій лікаря і аптекаря. Лікарям заборонялося готувати ліки і реалізувати їх, а аптекарям — займатися лікуванням хворих. У XVI ст. відкриваються перші фармацевтичні навчальні заклади. У Падуї (Італія) створюється ботанічний сад з величезною колекцією ЛР — основою для викладання в університеті фармакогнозії (науки про ЛР). З цього часу фармація почала формуватися як сучасна наука. Багато видатних людей, якими по праву пишається людство, пов’язані саме з фармацевтичною наукою: І.Р. Глаубер, Й.Я. Берцеліус, М.В. Ломоносов, Р. Бойль, О.П. Бородін, А. Лавуазье, Д. Пристлі, К. Бертоль, А. Фуркруа, О.П. Нелюбін, Н.М. Максимович, У. Брокдон, В.А. Тихомиров, Ю.К. Трап, І.П. Павлов, Р. Жигманді, О.П. Орєхов, А.Д. Розенфельд, М.О. Валяшко та багато ін. Важливу сторінку в історію Ф.н. вписали Товій Григорович Ловіц і К. Шеєле, які зробили свої відкриття в добре оснащених аптечних лабораторіях (адсорбційна здатність вугілля, мікрокристалоскопічний аналіз, льодяна оцтова кислота тощо). Аптекар К. Клаус, згодом професор Юр’ївського університету, в платиновій руді відкрив елемент рутеній (лат. Ruthenia — Росія).

Першими рукописними документами про медицину і ліки Київської Русі є «Изборник Святослава», «Русская Правда» (ХІ ст.). Пізніше (ХІІ ст.) онука Володимира Мономаха Євпраксія (Зоя), потім дружина візантійського імператора написала книгу «Мазі», що свідчило про високий рівень медицини і фармації тогочасної Русі. У 1709 р. була відкрита перша приватна аптека в Києві, а в 1715 р. — перша державна аптека.

Накопичення фармацевтичних знань в Україні було пов’язане з діяльністю аптек, які в XVII–XVIII ст. були непогано обладнані хімічними лабораторіями. Важливим чинником розвитку Ф.н. можна вважати ресурсознавчі роботи, які базувалися на вивченні рослин та мінеральних вод України. Так, фізико-хімічні властивості мінеральних джерел сучасних курортів Трускавця, Моршина, Немирова, Великого Любеня були вивчені Теодором Торосевичем (1789–1876). Результати цих досліджень не втратили своєї актуальності й дотепер. Учений І.І. Мечников (1845–1916) відкрив і виклав основи фагоцитарної теорії імунітету і був удостоєний Нобелівської премії (1908). Професор Харківського університету Л.С. Цепковський (1832–1887) розробив метод виготовлення сибіркової вакцини, що застосовувалася в нашій країні до 1942 р. У XVIII–ХІХ ст. формуються наукові школи в Москві, Санкт-Петербурзі, Харкові, Києві, Львові, Одесі та інших містах.

Сучасні фармацевтичні школи України беруть свій початок від наукових шкіл СРСР. Це ціла низка провідних наукових установ фармацевтичної галузі: Всесоюзний науково-дослідний хіміко-фармацевтичний інститут, Всесоюзний інститут лікарських і ароматичних рослин, Ленінградський хіміко-фармацевтичний інститут, П’ятигорський фармацевтичний інститут, Ташкентський фармацевтичний інститут та ін. У розвитку Ф.н. в Україні велику роль відіграли колективи ХФІ (нині НФаУ), Харківського науково-дослідного хіміко-фармацевтичного інституту (нині ДНЦЛЗ), фармацевтичних факультетів Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, аптечного відділу Київського науково-дослідного інституту фармакології і токсикології, кафедри фармацевтичного профілю НМАПО ім. П.Л. Шупика, Запорізького та інших медичних університетів України, які виконували і виконують наукові дослідження в галузі фармації. Вчені цих закладів і вітчизняних фармацевтичних фірм у взаємодії з НАН та НАМН України доклали багато зусиль до створення і виробництва ліків, створення національної політики підготовки фармацевтичних кадрів з усіх напрямків фармацевтичної галузі, а також її інтеграції у світове співтовариство.

У практичному значенні поняття Ф.н. являє синтез двох великих напрямків, таких, як фармація і фармакологія (див. Фармація, Фармакологія). Поняття «Ф.н.» постійно розширюється і доповнюється, відбувається конкретизація багатьох понять і термінів.

У сучасній Ф.н. зазвичай використовуються такі основні поняття, як: наукова діяльність (інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання, використання нових знань; основними її складовими є фундаментальні та прикладні наукові дослідження); наукова кваліфікація (ступінь і вид професійного рівня фахівця, наявність у нього знань, умінь та навичок, необхідних для виконання певної наукової роботи); наукова експертиза (метою діяльності якої є дослідження, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів); науково-дослідна установа (юридична особа незалежно від форми власності та підпорядкування, створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною); науково-дослідні центри (центри, що об’єднують споріднені наукові лабораторії, інші підрозділи за певним напрямом науково-дослідної роботи) та багато ін. Наукові дослідження координуються Проблемною комісією «Фармація» МОЗ та НАМН України, яка працює на базі НФаУ.

Нині Ф.н. стала на шлях плідного динамічного розвитку як самостійний науковий напрям фармацевтичної галузі у системі охорони здоров’я. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку Ф.н. як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової та науково-технічної діяльності; цілеспрямованої політики у забезпеченні використання досягнень вітчизняної та світової науки і техніки для забезпечення соціальних, економічних, культурних та інших потреб.

Закон України 26.11.2015 № 848-VIII «Про наукову і науково-технічну діяльність» // Відомості ВР. — 2016. — № 3; Історія фармації України / Р.В. Богатирьова, Ю.П. Спіженко, В.П Черних та ін. — Х., 1999; Сорокина Т.С. Атлас истории медицины: Первобытное общество. — М., 1987; Энциклопедический словарь аптечного работника / Ред. колл. — М., 1960.


Інші статті автора