ГОМЕОПАТІЯ

ГОМЕОПАТІЯ (лат. homeopathіа < грец. homoios — подібний + pathos — страждання) — емпірична індивідуалізована терапія в низьких дозах потенційованих препаратів за принципом подібності, мета якої — вплив на процеси саморегуляції за допомогою ЛП, підібраних індивідуально, з урахуванням реакції організму. Відповідно до принципу подібності, використання мінімальних доз лікарських речовин, які готуються методом потенціювання, є необхідною умовою Г. На відміну від клінічної медицини, Г. вивчає індивідуальні особливості та реакції пацієнта. В основі вибору раціонального гомеопатичного препарату лежить порівняння характерних симптомів та ознак, зумовлених впливом досліджуваних препаратів, із симптомами захворювання конкретного пацієнта. Згідно з теорією Г. процес одужання полягає у «витісненні» захворювання з організму, яке відбувається за рахунок активації його сил. Тому гомеопатичне лікування полягає не у прямій дії на етіологічні фактори та патогенез захворювання, а у впливі на сукупність ознак, які визначають індивідуальність організму пацієнта.

Концепція Г. як метод лікування була сформована С. Ганеманом у ХІХ ст. і впродовж тривалого часу не зазнала суттєвих змін. Ключові положення, які лежать в основі виробництва та застосування гомеопатичних ЛП: принцип подібності, принцип дослідження гомеопатичних препаратів, принцип потенціювання (див. Потенціювання).

Принцип подібності (Similia similibus curentur — подібне лікується подібним), на якому базується терапевтична дія всіх препаратів, уперше був сформульований С. Ганеманом в огляді «Досвід нового принципу для пошуку цілющих властивостей лікарських речовин». У праці знайшли відображення результати досліджень дії хінної кори у різних дозах на здоровий та хворий організм. Було зазначено, що у дозі, вищій за терапевтичну, але нижчій за токсичну, хінна кора спричиняє гарячку, головний біль, запаморочення, нежить, а низькі дози, значно нижчі за терапевтичні, здатні усувати зазначені симптоми. На основі досліджень сформульовано принцип подібності, основою якого є застосування низьких доз тих лікарських речовин, які у високих дозах у здорової людини викликають явища, подібні до клінічної картини захворювання. Порівнявши симптоми, що проявляються у хворого, із симптомами, які викликає препарат у високих дозах у здорової людини, для лікування можна підібрати найбільш доцільний гомеопатичний ЛП. Ефективність терапії у цьому разі залежить від точності збігу симптомів.

Для встановлення подібності симптоми, які відзначають у хворого, порівнюють із можливим результатом дії речовини на здоровий організм людини. Активність гомеопатичних препаратів вивчають в експерименті після призначення субтоксичних доз речовин особам різної статі та віку, але з однаковим рівнем сприйняття. При цьому фіксують та аналізують загальні симптоми захворювання. На основі одержаних даних формують лікарські патогенези, які служать основою для призначення гомеопатичних препаратів. Важливе джерело для формування патогенезів — клініка випадкових отруєнь та професійних захворювань. Менше значення мають дослідження на тваринах. Одержані дані можуть доповнюватися результатами токсикологічного впливу речовин на організм, а також терапевтичним досвідом використання речовин у різних концентраціях.

Відповідно до вимог GCP опрацьовано методологічні підходи до клінічних досліджень гомеопатичних препаратів, які передбачають експериментальне випробування нових однокомпонентних гомеопатичних препаратів на здорових добровольцях (experimental proving), детальне вивчення окремих випадків застосування гомеопатичних препаратів у хворих (clinical study), їх клінічне випробування (clinical trials) та наближають стандарти дослідження дії гомеопатичних препаратів до сучасних вимог.

Характерною ознакою гомеопатичного методу лікування є необхідність урахування при терапії не лише фізіологічних та функціональних змін організму, але й особливостей психологічного стану хворого. Г. може бути застосована у повному обсязі у будь-який період розвитку організму. Використання малих кількостей лікарських речовин визначає Г. як систему лікування, яка базується на принципах заощадження ресурсів. Найбільший ефект Г. має як система лікування пацієнтів з хронічними захворюваннями та патологією, причину якої вдається встановити. Велике значення у Г. має вплив на психіку пацієнта — ефект навіювання. Механізми дії гомеопатичних препаратів на клітинному рівні сьогодні невідомі.

У медичній систематиці Г. належить до фармакологічних методів терапії, в асортименті якої — понад 1000 найменувань гомеопатичних препаратів різного складу та походження. У сучасній лікарській практиці використовують різні напрямки Г., в основі яких лежать підходи до принципів Г., особливостей використання гомеопатичних препаратів, а також до можливостей поєднання Г. з іншими методами традиційної та нетрадиційної медицини. Розрізняють Г. класичну (призначення одного однокомпонентного ЛП), клінічну (призначення кількох препаратів за індивідуальною схемою), комплексну (використання комплексних препаратів, які діють на різні органи та системи організму, при цьому дія однієї речовини доповнюється, видозмінюється чи посилюється дією іншої). Основи гомеопатичної теорії використовуються в гомотоксикології, при використанні методу Р. Фолля, клітинних солей В. Шусслера, квіткових есенцій Е. Баха.

Ставлення законодавства різних країн до Г. неоднозначне. У деяких країнах (Німеччині, Франції, Італії, Польщі, Бразилії, США, Австралії, Канаді, Росії, Україні) Г. широко використовують у лікувальній практиці як лікарями-гомеопатами, так і лікарями, які застосовують методи офіційної медицини. В Індії Г. визнана одним із напрямків національної системи охорони здоров’я. У Люксембурзі Г. офіційно заборонена.

Літ: Ганеман С. Органон врачебного искусства / Под ред. А.В. Высочанского. — М., 1992; Келер Г. Гомеопатия / Пер. с нем. Ю.И. Коршиковой. — М., 2000; Михайлов И.В. Справочник по гомеопатии. — М., 2000; Основи гомеопатичної фармації / О.І. Тихонов, С.О. Тихонова, Т.Г. Ярних та ін. — Х., 2002; Попова Т.Д., Зеликман Т.Я. Гомеопатическая терапия. — К., 1990.