АЛГОРИТМ ДІАГНОСТИЧНИЙ (лат. algorithmus — транслітерація імені математика аль-Хорезмі; грец. diagnosis — розпізнавання, визначення) — система правил, які визначають зміст і послідовність прийомів, що дозволяють вирішити конкретне завдання з визначення сутності хвороби й стану здоров’я; загальний план діагностичного дослідження. А.д. припускає логічно вивірений перехід від ознак, що спостерігаються, до захворювання, від симптомів до діагнозу. А.д. базується на принципі індукції — висновку від фактів до загального твердження. Необхідне критичне ставлення до діагностичної гіпотези, чітке розмежування встановлених фактів і припущень. Для успішної діагностики необхідне клінічне мислення. У загальному вигляді перша фаза А.д. — спостереження, виявлення скарг і симптомів, період аналізу. Друга фаза — синтез установлюваних фактів, діагностична оцінка симптомів на основі знань їх патогенезу, виявлення взаємозалежних симптомів, тобто синдромів. Третя фаза — визначення кола можливих захворювань з подібними ознаками, пошук розбіжностей між даним випадком і всіма можливими захворюваннями, виключення припущень, які не витримали перевірки (диференційний діагноз). Четверта фаза — визначення форми і характеру перебігу захворювання. П’ята — визначення прогнозу перебігу хвороби. У клінічній медицині А.д. базується на всебічному обстеженні пацієнта методом опитування (аналіз скарг, анамнезу хвороби і життя), фізичних методів (огляд, пальпація, перкусія, аускультація), різних інструментальних і лабораторних методів, спостереження за перебігом захворювання і його реакції на медикаментозне і немедикаментозне лікування. Перевірка діагнозу, особливо в його анатомічній частині, найчіткіше відбувається під час хірургічної операції, а у разі смерті — при розтині. У різних сферах медицини та у фармації А.д. має свої особливості. Застосування А.д. необхідне для здійснення фармацевтичної опіки пацієнтів під час відпуску безрецептурних ЛП для лікування незначних порушень здоров’я. При цьому А.д. орієнтований в основному на метод опитування, в необхідних випадках — на доступні методи інструментального обстеження (напр. вимірювання АТ), на знання семіотики найважливіших захворювань і проявів побічної дії вжитих ліків, що можуть зумовити скарги пацієнта. Діагноз, як правило, є попереднім, орієнтовним, не фіксується в медичній документації. Він не завжди вимагає точного визначення нозологічної форми. Провізор або фармацевт, зайнятий відпуском ліків, на основі раціонального алгоритму діалогу з’ясовує скарги, виявляє та оцінює симптоми і вирішує питання щодо характеру захворювання та симптоматики, що спостерігається: чи не є вона проявом хвороби, що потребує обов’язкового втручання лікаря. Таким шляхом здійснюється відбір тих пацієнтів, яким у найближчий час не потрібна консультація лікаря, і тих, кому вона необхідна (їм безрецептурні препарати можна рекомендувати лише для тимчасового полегшення стану до обстеження у лікаря). Складність діагностики зумовлена тим, що схожу симптоматику можуть виявляти при різних захворюваннях. Необхідне чітке, зрозуміле пацієнту формулювання логічно послідовних запитань і правильна інтерпретація відповідей. Напр., у разі скарг на головний біль необхідно з’ясувати місце його локалізації, характер (постійний чи нападоподібний), причину його появи (травма і т.д.). Доцільно уточнити, чи не приймає пацієнт які-небудь ЛП (нітрогліцерин і нітрати тривалої дії, ніфедипін, ненаркотичні анальгетики при тривалому прийомі та багато інших ліків можуть викликати головний біль).
БСЭ. — М., 1970; Пропедевтика внутренних болезней / Под ред. В.Х. Василенко и А.Л. Гребенева. — М., 1983; Фармацевтическая опека / Под ред. В.П. Черных, И.А. Зупанца, В.А. Усенко. — Х., 2002.