АБСОРБЦІЯ ЛІКІВ

АБСОРБЦІЯ ЛІКІВ (лат. absorptio — поглинання, всмоктування) — у медичній практиці фізіологічний процес всмоктування, тобто проникнення лікарських речовин та ксенобіотиків крізь клітинні мембрани, а потім у кров і лімфу. При оцінці якості ЛЗ абсорбція є одним із основних фармакокінетичних показників, який характеризує швидкість їх надходження і ступінь прояву терапевтичної ефективності. При повільній А.л. концентрація лікарських речовин у кровообігу може бути недостатньою для забезпечення лікувальної дії, а занадто швидкій — може перевищувати поріг допустимої терапевтичної концентрації (див. Дозування ліків) і зумовлювати небажану побічну дію (див. Побічна дія ліків) або бути токсичною. Поняття А.л. тісно пов’язане з їх біологічною доступністю (див. Біологічна доступність). Однак їх визначення утруднюється неможливістю врахування усіх чинників та індивідуальних особливостей організму (вікових, статевих, генетичних розбіжностей, наявності супутніх хвороб) або стресових ситуацій, які впливають на формування відповідної реакції пацієнта на введений ЛП (див. Шляхи введення ліків).

При введені ЛЗ перорально інтенсивність всмоктування ліків залежить від фізіологічного стану і секреторної діяльності ШКТ, рН середовища, осмотичного тиску, напов­нення і часу проходження їжі по різних відділах травного тракту та інших чинників. Лікарські речовини легко абсорбуються в тонкому епітеліальному шарі слизової оболонки ротової порожнини, яка добре васкуляризована. Однак термін їх перебування у ротовій порожнині дуже обмежений. Кисле середо­вище шлунка сприяє всмоктуванню слабких кислот, які, як правило, розчинені в ліпідах і знаходяться в неіонізованій формі. Ефективність А.л. визначається швидкістю спорожнення шлунка і помітно зменшується з прийомом їжі, особливо жирної (див. Взаємодія лікарських речовин та їжі). Деякі речовини (пеніциліни, еритроміцин та ін.) руйнуються в кислому середовищі шлунка. Найбільш інтенсивно ліки всмоктуються в тонкому кишечнику. Цьому сприяє велика поверхня всмоктування, тривале знаходження вмісту, секреторна активність та різні значення рН. Зазначені чинники по-різному впливають на всмоктування лікарських речовин залежно від їх властивостей. Змінюється всмоктування слабких лугів, речовин, які транспортуються крізь клітинні мембрани шляхом полегшеної дифузії (вітамін В12), повільно розчинних (гризеофульвін) або тих, що мають електричний заряд, що перешкоджає їх проникненню крізь мембрану (антибіотики). Деякі лікарські речовини інактивуються кишковою флорою (серцеві глікозиди). На швидкість всмоктування речовин може впливати стан периферичного кровотоку. Значно знижується всмоктування лікарських речовин у товстому кишечнику. Зазвичай абсорбція речовин у шлунку і кишечнику пропорційна ступеню їх ліпофільності. Проте ступінь всмоктування не є єдиним критерієм терапевтичної ефективності. Напр. при лікуванні ентериту і ентероколіту тансалом в’яжуча речовина танальбіну обмежує всмоктування фенілсаліцилату в кишечнику і тим самим підсилює його антимікробну дію. Ефективність і кількість абсорбованої лікарської речовини може суттєво змінитися під впливом метаболічних перетворень при першому проходженні у печінці (лідокаїн, нітрогліцерин та ін.) або в інших внутрішніх органах. Напр. хлор­промазин краще метаболізується в кишечнику, ніж у печінці. Слід враховувати, що при пероральному прийомі А.л. індивідуальна і може змінюватися для кожного ЛП. Особливо це помітно при одночасному прийомі ЛП з адсорбентами або зі зміною віку пацієнта, коли порушується секреторна діяльність ШКТ, знижується інтенсивність окисних процесів і зменшується енергетичний резерв у клітинах, знижується рівень активного транспорту мономерів-переносників (ентероцитів) на клітинній мембрані, зменшується об’єм шлункового соку і т.п., що позначається на процесі А.л. загалом.

Можливе також зворотне всмоктування речовин, яке відбувається в секреторних і екскреторних органах (напр. у канальцях нирок при сечоутворенні) і регулюється нер­вовими та гуморально-гормональними механізмами. Інформація про зворотне всмоктування враховується при відпрацюванні режиму прийому ЛЗ та вживання продуктів харчування (див. Лікувальне харчування), які можуть змінювати не лише концентрацію ЛЗ у плазмі крові, але й виступати як індуктори чи інгібітори ферментів, що беруть участь у метаболізмі. У зв’язку з цим не завжди можна уникнути зменшення А.л., призначаючи їх з певним інтервалом між прийомами їжі або використанням парентерального способу введення ліків.

Необхідно враховувати також вплив на А.л. біофармацевтичних чинників: хімічних та фізичних властивостей речовин, що входять до складу ЛП, включаючи природу допоміжних речовин, виду лікарської форми, технологічних прийомів тощо (див. Допоміжні речовини, Біологічна фармація), які впливають не тільки на всмоктування ліків, але й на їх стабільність та системну придатність. Використовуючи для виготовлення ліків субстанції у вигляді різних солей, кислот, лугів або ефірів, тобто речовин, в яких теоретично повністю зберігається та частина молекули, що відповідає за фармакологічну дію) (див. Проста хімічна модифікація), можна помітно змінити фармакокінетичні особливості ліків, напр. нейролептиків пролонгованої дії. Розбіжності у всмоктуванні ліків у цих випадках пояснюються відмінністю субстанції (наявністю різних атомів або груп), різною розчинністю в ліпідах клітинних оболонок або фізіологічних рідинах, напр. секретах шлунка чи кишечнику, різним значенням їх рКа або різним коефіцієнтом міжфазного розподілу, а також рН у місці абсорбції. На А.л. можуть впливати фізичні характеристики субстанції: розмір часток, форма кристалів, її молекулярна структура (аморфний чи кристалічний стан), природа гідратації чи сольватації, фільність, електрофізичні, оптичні та інші особливості. Так, аморфні структури, як правило, швидше розчиняються порівняно із кристалічними (не потрібна енергія для руйнування кристалів), за цією ознакою їм віддають перевагу (напр. гідрокортизон і преднізолон поставляються на ринок в аморфній формі). Молекулярна структура та інші фізичні характеристики речовини можуть бути причиною терапевтичної нееквівалентності ЛЗ, зумовлювати ступінь їх небажаних побічних ефектів.

Хоча склад (рецептура) відіграє кардинальну роль в А.л., новітні технології (з урахуванням біофармацевтичних чинників та ефектів мембранного транспорту) демонструють значний потенціал для кращого розуміння механізмів та шляхів всмоктування. Проте ступінь і швидкість всмоктування лікарських речовин у системний кровообіг залишаються ключовими чинниками визначення їх фармакологічної ефективності. Останнім часом з метою поліпшення якісних показників всмоктування багато ФП постачають ліки з контрольованим вивільненням діючих речовин. Однак у зв’язку з високою вартістю застосування цих ЛП може бути виправдане лише за умови їх терапевтичної переваги (див. Терапевтичні лікарські системи) порівняно зі звичайними.

Літ.: БСЭ. — М., 1971. — Т. 5; Взаимодействие лекарств и эффективность фармакотерапии / Л.В. Деримедведь, И.М. Перцев, Е.В. Шуванова и др.; Под ред. проф. И.М. Перцева. — Х., 2002; Тенцова А.И., Ажгихин И.С. Лекарственная форма и терапевтическая эффективность лекарств (Введение в биофармацию). — М., 1974; Фармацевтичні та медико-біологічні аспекти ліків / І.М. Перцев, О.Х. Пімінов, М.М. Слободянюк та ін. — Вінниця, 2007; Peter J. Welling. Absorption of drugs / Encyclopedia of Pharmaccutical Technology / Second Edition. Edited by J. Swarbick and J.C. Boylan. — New York Basel, 2002.