ХІРУРГІЯ

ХІРУРГІЯ (грец. cherurgia, від cheir — рука + ergon — дія, робота) — сфера медицини, що вивчає хвороби, основним методом лікування яких є оперативне втручання та розробка прийомів, методів і техніки виконання операцій. Існує також більш широке визначення Х. — розділ медицини й ветеринарії, що вивчає хвороби, в основі яких є криваві операції, тобто пов’язані з розсіканням та розтином тканин, і безкровні — вправлення вивихів, катетеризація та ін.

Поряд з терапією й акушерством Х. є найдавнішою медичною спеціальністю. Засновником наукової Х. був французький хірург А. Паре (ХVI ст.), її успіхи в ХІХ ст. пов’язані з діяльністю Т. Більрота (Німеччина), М.І. Пирогова (Росія) та ін. Вирішальну роль у розвитку Х. відіграло введення наркозу, асептики та антисептики. У ХІХ–ХХ ст. відбувається наростаюча диференціація хірургії та створення багатьох самостійних науково-практичних напрямків (анестезіологія, нейрохірургія, урологія та ін.). Таким чином, Х. як найстаріша первиннопочаткова медична спеціальність на сьогодні досягла найбільшого розвитку завдяки появі нових вузьких спеціальностей, найновішому медичному устаткуванню й сучасним технологіям.

За весь період еволюції Х., у т.ч. й відокремлення від неї самостійних дисциплін, стала можливою завдяки її зв’язку з іншими дотичними науковими напрямками і перш за все — з фармацією. Впровадження в хірургічну практику М.І. Пироговим знеболювання стало поштовхом до створення серії препаратів, за допомогою яких здійснювалася місцева анестезія. Поява в арсеналі хірургів ЛП, здатних виявляти загальний знеболювальний ефект, а також міорелаксантів стала основою для відокремлення такої спеціальності, як анестезіологія. Створення антибактеріальних препаратів, що мають системну протимікробну дію, сприяло розширенню оперативних втручань на всіх органах і системах. Х. вимагає від хірурга не тільки володіння технікою операції, але й загальнобіологічних і медичних знань, що обґрунтовують використання методів лікування хворого. Таким чином, хірургічні хвороби не являють собою суворо окресленого кола болісних процесів, а тому відповідно до зростання наукових знань межі цього поняття змінювалися. Напр., апендицит до кінця ХІХ ст. лікували терапевти, тоді як у сучасній медицині гострий апендицит відносять до хірургічних захворювань і лікують лише оперативно. Аневризми серця, стенокардії й інфаркт міокарда вивчали і лікували до середини ХХ ст. терапевти, а на сьогодні — серцево-судинна Х. Успіхи сучасної Х. пов’язані з досягненнями в природознавстві, техніці та дотичними з Х. науками, що дозволило застосовувати хірургічні методи при лікуванні життєво важливих органів (серце, легені, магістральні судини, головний і спинний мозок). Наявність великого арсеналу антибактеріальних препаратів у поєднанні з імунодепресантами й сучасними антикоагулянтами стала фоном для появи нового напрямку в Х. — трансплантології. Під прикриттям антибактеріальних препаратів та антикоагулянтів стало можливим проводити операції на головному мозку, а також на відкритому серці із застосуванням новітньої апаратури (апарат штучного кровообігу). Розвиток гнійної Х. обумовлений не лише вдосконаленням техніки оперативних втручань, але й широким арсеналом ЛП, призначених для місцевого лікування ран і гнійно-запальних вогнищ. Поява в практичній діяльності хірургів ще за часів М.І. Пирогова гіпсу дозволила проводити іммобілізацію кінцівок при переломах і вивихах, сприяла виділенню та розвитку такої спеціальності, як травматологія.

Поряд з відчутним прогресом хірургічної науки і практики, забезпеченим розвитком фармакології, окремі розділи хірургічної діяльності були скорочені. Так, напр., створення таких ЛП, як блокатори Н2-рецепторів та блокатори іонної помпи для лікування виразкових хвороб шлунка й дванадцятипалої кишки, випало на долю терапевтів.

Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. — М., 2007; Стручков В.И. Общая хирургия. — М., 1972; Теория и практика местного лечения гнойных ран / Под ред. Б.М. Даценко. — К., 1995.