ХЕМІЛЮМІНЕСЦЕНТНИЙ МЕТОД ДІАГНОСТИКИ

ХЕМІЛЮМІНЕСЦЕНТНИЙ МЕТОД ДІАГНОСТИКИ — медико-біологічний метод діагностики різноманітних паталогічних станів та захворювань організму, який базується на результатах всебічного дослідження процесів регуляції вільнорадикального окиснення (ВРО) методом хемілюмінесценції біологічного матеріалу (див. Хемілюмінесценція, Хемілюмінесцентний аналіз). Як і інші відомі фізичні або біологічні методи лабораторної діагностики, які дозволяють визначати концентрацію початкових, проміжних і кінцевих продуктів реакцій окиснення (зміну складу ліпідів крові, дієнових та триєнових кон’югатів, шифових основ, малонового діальдегіду тощо), Х.м.д. дозволяє вивчати антиоксидантні властивості органів і тканин, активність ферментів, які утилізують перекисні продукти (глутатіонпероксидаза, глутатіонредуктаза) або впливають на вміст активних форм оксигену (див. Оксигену активні форми) (супероксиддисмутаза, каталаза, пероксидаза) безпосередньо за параметрами хемілюмінесценції біологічних субстратів. Вимірювання хемілюмінесценції здійснюється у природних умовах без необхідності спеціальної підготовки матеріалу для дослідження. Для вимірювання хемілюмінесценції використовується хемілюмінесцентна установка ХЛМ-003. Головним її вузлом є світлозахисна термостатована камера, куди переносять досліджувані проби. Вона оснащена перемішувачем та пристроєм для додавання необхідних реактивів або відбору проб без порушення світлоізолювання. Для реєстрації слабких світлових потоків використовують фотоелектронний помножувач (ФЕП). Сигнал з ФЕП підсилюється і передається на реєстраційний пристрій (самописний потенціометр, ЕОМ). За допомогою ХЛМ-003 можна реєструвати світіння у будь-якому біологічному матеріалі (кров, сеча, гомогенати органів і тканин, біологічні рідини). Можна реєструвати спонтанне світіння, а також світіння, підсилене різноманітними чинниками, індукторами світіння. Вони не впливають на швидкість, а лише збільшують квантовий вихід реакцій. Це хемілюмінесцентні зонди (chemiluminescent probe) — речовини, які під час взаємодії з певними проміжними сполуками досліджуваних реакцій утворюють здатний до світіння продукт у збудженому стані. Найпоширенішими хемілюмінесцентними зондами є люмінол і люцигенін (див. Хемілюмінесцентні індикатори, Хімічні активатори та інгібітори хемілюмінесценції). Інший тип ініціаторів підвищує інтенсивність випромінювання біологічного матеріалу за рахунок прискорення у ньому реакцій вільнорадикального окиснення. Це фізична дія (опромінення, нагрівання), додавання біологічно активних ініціаторів окиснення (гідроген пероксиду, іонів перехідних металів, зокрема солей двовалентного феруму). Цей метод дозволяє вивчати молекулярні засади метаболічних і фізіологічних процесів, які забезпечують функціональну активність та нормальну життєдіяльність організму; виявляти причини і молекулярні механізми розвитку патологічних процесів; вивчати стан захисно-пристосувальних реакцій і адаптаційні можливості організму при різноманітних впливах: екологічних, промислово-виробничих, біологічних, медикаментозних тощо. Метод використовується при опрацюванні нових способів діагностики, профілактики і лікування, а також для пошуку БАР, які володіють антиоксидантними властивостями. У поєднанні з традиційними методами діагностики вимірювання хемілюмінесценції біологічних субстратів дозволяє отримувати нову надзвизайно цінну інформацію про паталогічні процеси. Перевагами Х.м.д. є можливість прямої реєстрації реакційноздатних нестабільних короткоживучих радикалів з високою чутливістю; техніка реєстрації хемілюмінесценції проста і доступна, повністю безпечна для пацієнта, не вимагає спеціальних лабораторних умов і підготовки піддослідного, може виконуватися без відриву від виробництва, що є особливо цінним під час масових профілактичних оглядів і диспансеризації населення.

Рыжикова М.А., Габитова Д.М., Сибиряк С.В. Хемилюминесцентные методы исследования в лабораторной диагностике // Клиническая лабораторная диагностика. — 2001, № 11; Дружина Н.А., Моисеев А.Ю. Хемилюминесцентные методы в биохимических исследований // Укр. біохім. журн. — 2005. — № 2.


Інші статті автора