ВІК

ВІК — період розвитку людини, що характеризується сукупністю специфічних закономірностей формування організму й особистості. Розрізняють хронологічний В., який означає тривалість існування людини з моменту її народження, і психологічний В. — своєрідний ступінь онтогенетичного розвитку. Хронологічний (паспортний) В. дитини не може бути надійним критерієм реального рівня її розвитку, визначення якого потребує аналізу психічного стану дитини, характеристик її особистості. Психологічний В. є якісно особливим етапом, якому властиві певні зміни, що визначають своєрідність структури особистості на конкретній стадії розвитку.

Виділяють різні вікові періоди. Варіанти періодизації вікового розвитку умовні, оскільки ґрунтуються на специфічних для кожного підходу критеріях. Психологічні характеристики В. визначаються конкретно-історичними умовами виховання й розвитку, особливостями діяльності та спілкування. Межі В. мінливі і не збігаються в різних соціально-економічних умовах. Характер впливу на дитину елементів соціального середовища залежить від її раніше сформованих і розвинутих психологічних властивостей. Сукупність цих зовнішніх і внутрішніх умов і визначає специфіку В., а зміна співвідношення між ними зумовлює необхідність і особливості переходу до наступного вікового етапу. Кожному В. притаманні свої сильні та слабкі характеристики. Знання вікових особливостей дозволяє краще регулювати життєдіяльність підростаючої людини, створювати оптимальні умови для розкриття її особливостей, обирати найбільш дієві засоби педагогічного впливу і взаємодії вікової групи. В. — якісно специфічна сходинка онтогенетичного розвитку. У житті людини прийнято виділяти такі вікові періоди: В. немовляти (від народження до 1 року), раннє дитинство (1–3 роки), дошкільний В. (від 3 до 6–7 років), молодший шкільний В. (від 6–7 до 11–12 років), отроцтво (від 11–12 до 15–17 років), юність (від 19–21 до 25–30 років), зрілість (від 25–30 до 55–60 років), старість (від 55 років і старше). Кожен В. у людському житті має певні нормативи, за допомогою яких можна оцінити адекватність розвитку індивіда, вони стосуються психофізичного, інтелектуального, емоційного та особистісного розвитку. Перехід до наступного етапу відбувається у формі криз вікового розвитку. В. психічний (mental age) — визначення інтелектуального рівня розвитку людини; напр., якщо вважається, що психічний В. людини — 6 років, то це означає, що її поведінка відповідає поведінці 6-річної дитини. Вікові особливості — специфічні властивості особистості людини, її психіки, які закономірно змінюються в процесі переходу стадій розвитку В. Характеристика вікових особливостей ґрунтується на виявленні психологічного змісту процесу розвитку пізнавальних здібностей і формування особистості на вікових етапах онтогенезу. Вікові особливості створюють пізнавальні, емоційні та інші характеристики особистості. Вікові зміни, на відміну від індивідуальних особливостей, відбивають процеси перетворення психіки більшості представників певної культури при порівняно однакових соціально-економічних умовах. Вікові кризи — феномени психічного розвитку. У теорії Л.С. Виготського це поняття означає перехід у віковому розвитку до якісно нового специфічного етапу. За часом вікові кризи локалізовані на межі стабільних вікових періодів і виявляються як криза немовляти (до 1 міс), криза 1 року, криза 3 років, криза 7 років, підліткова криза (11–12 років) і юнацька криза.

У практиці особистого страхування В. виступає як критерій оцінювання ризику. Розрізняють В. хронологічний (паспортний) та морфологічний (анатомо-фізіологічний), який охоплює певну кількість років життя людини, що характеризується помітними біологічними зрушеннями (доступними для безпосереднього спостереження). Загальноприйнята така схема градації морфологічного В.: дитячий — до 12 років у дівчаток, до 13 років — у хлопчиків; підлітковий — від 12–13 до 16 років у дівчаток, від 13–14 до 17–18 років у хлопчиків; юнацький — 16–25 років у жінок, від 17–18 до 26 років у чоловіків; дорослий — 25–40 років у жінок, 26–45 років у чоловіків; зрілий — 40–55 років у жінок, 45–55 років у чоловіків; старечий — старше 55 років для чоловіків і жінок.

Окремо виділяють поняття старіння (С.).

Старіння — комплекс вікових морфологічних, біохімічних і фізіологічних змін в організмі, що призводить до поступового зниження його життєдіяльності. С. властиве рослинам, тваринам і людям. Розрізняють С. передчасне, або патологічне, і природне, або фізіологічне. Важливим механізмом і виявленням процесу С. є ослаблення морфологічних і біохімічних регенерацій молекул, клітинних елементів організму і утворюваних ними органів і систем. Поряд з цим в організмі виникають механізми пристосування, що підтримують гомеостаз у нових умовах. Вважають, що С. організму настає після періоду росту і репродуктивної зрілості і залежить від стану всіх фізіологічних систем. Провідна роль у цьому процесі належить нервовій та ендокринній системам. Питання С. вперше детально розробили вітчизняні вчені І.І. Мечников та О.О. Богомолець. Щодо біологічної суті С. організму існує багато теорій. Проте більшість учених вважають, що С. і біологічний вік — процес, генетично запрограмований, і реалізується через ДНК, але роль генетичного механізму корелюється факторами внутрішнього середовища і довкілля. Проблеми С. усіх живих організмів вивчають геронтологія, наука про онтогенез (див. Онтогенез) і вікова фізіологія.

Ермолаева М.В. Психология зрелого и позднего возрастов. — М., 2004; Журавлев А.Л., Сергиенко Е.А. Феномен и категория зрелости в психологии. — М., 2007; Никуленко Т.Г. Возрастная физиология и психофозиология. — Ростов н/Д, 2007; БМЭ — М., 1985. — Т.24.