ВІДЧУТТЯ

ВІДЧУТТЯ — психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів та явищ дійсності, а також стану організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні органи чуття. Відповідно до діалектико-матеріалістичної теорії відображення В. «є справді безпосередній зв’язок свідомості із зовнішнім світом, є перетворення енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості». У межах рефлекторної концепції І.М. Сеченова та І.П. Павлова були проведені дослідження, які свідчили своїми фізіологічними механізмами, що В. є цілісним рефлексом, який поєднує прямими і зворотними зв’язками периферичні й центральні відділи аналізаторів. Проблематика В. інтенсивно розробляється в психофізиці сенсорних процесів і різних розділах фізіології. Різноманітність В. відображає якісне розмаїття навколишнього світу. Класифікація В. може здійснюватися за різними властивостями. Поширений поділ В. за модальністю, у зв’язку з чим виокремлюють В. зорові, слухові, дотикові та ін. У середині окремих модальностей можлива більш докладна класифікація (напр. просторові й кольорові зорові В.). Певні труднощі для подібної класифікації становить існування інтермодальних В., або синестезій. Англійський фізіолог Ч. Шеррингтон виокремив три основних класи В.: 1) екстероцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розміщені на поверхні тіла; 2) пропріоцептивні (кінестетичні), які відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розміщених у м’язах, сухожиллях і суглобних сумках; 3) інтероцептивні (органічні), які сигналізують за допомогою спеціалізованих рецепторів про перебіг обмінних процесів у внутрішньому середовищі організму. У свою чергу, екстероцептивні В. поділяють на два підкласи: дистантні (зорові, слухові) та контактні (дотику, смаку). Нюхові В. займають проміжне положення між цими підкласами. Ця класифікація не враховує незалежність функції В. від морфологічної локалізації рецепторів. Так, зорові В. можуть виконувати важливу пропріоцептивну функцію. Спробу створення генетичної класифікації В. здійснив англійський невролог Х. Хед, що виокремив більш давню — протопатичну і більш молоду — епікритичну чутливість. Протопатичні В., на відміну від епікритичних, не дають точної локалізації джерела подразнення ні в навколишньому просторі, ні в просторі тіла, характеризуються постійним афективним забарвленням і відображають швидше суб’єктивні стани, ніж об’єктивні процеси. Згідно з уявленням, розробленим у вітчизняній психології, В. виникає у філогенезі на базі елементарної вразливості як чутливість до подразників, що не мають прямого екологічного значення, відображаючи тим самим об’єктивний зв’язок між біотичними й абіотичними чинниками середовища. На відміну від В. тварин, В. людини опосередковані її практичною діяльністю, всім процесом історичного розвитку суспільства. На користь історичного розуміння В. як продукту розвитку всієї всесвітньої історії свідчать численні дані про можливості широких перебудов чутливості під впливом предметної трудової діяльності, а також про залежність сприйняття окремих властивостей об’єктів від соціально вироблених систем сенсорних якостей, таких, як система фонем рідної мови, шкала музичних звуків чи основних тонів кольорового спектра. Здатність організму до В. називається чутливістю. В. виникають лише в тому разі, коли інтенсивність подразника лежить у межах певного діапазону, межі якого визначають абсолютну чутливість організму до впливів такого роду. Нижня межа діапазону, тобто мінімальна інтенсивність подразника, при якій виникає В., становить нижній абсолютний поріг В. Величина, обернено пропорційна нижньому порогу В., називається абсолютною чутливістю. Чим вище поріг В., тим нижча абсолютна чутливість організму, і навпаки. Абсолютні пороги людини дуже низькі. Крім абсолютної чутливості існує відносна чи відмінна, тобто чутливість до зміни подразника. Відношення вперше поміченої зміни інтенсивності подразника має у певних межах постійну величину, особливу для кожної модальності (закон Вебера — Фехнера). Різноманітні сфери чутливості пов’язані між собою. У повсякденному житті В. звичайно включені в більш складний процес — сприйняття, що відображає предмет чи явище в цілому. В. і сприйняття разом становлять сенсорну (перцептивну) діяльність, спрямовану на створення людиною адекватного образу навколишньої дійсності. Прагнучи вирішити практичне завдання (впізнати предмет, знайти потрібний із групи подібних, швидко і вміло взяти його і т.д.), людина активно досліджує предмети і явища. У цьому процесі цілеспрямованої діяльності у неї і продовжуються В. Як елементарний пізнавальний процес В. є джерелом знань людини, яка навчається, про світ, про саму себе, про свою професійну діяльність, запорукою формування у майбутнього спеціаліста фармації навичок кваліфікованого здіснення діяльності з виготовлення та аналізу ліків. Усі інші складніші психічні процеси (мислення, сприйняття, почуття та ін.), які впливають на якість навчання, базуються на В.

Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997; Копорулина В.Н., Смирнова М.Н., Гордеева Н.О., Балабанова Л.М. Психологический словарь / Под общ. ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов н/Д, 2003; Степанов С. Популярная психологическая энциклопедия. — М., 2003.