ВІДСОТОК ПОЗИЧКОВИЙ

ВІДСОТОК ПОЗИЧКОВИЙ (лат. pro centum — на сто) — плата, яку одержує кредитор від позичальника за використання грошового капіталу чи матеріальних цінностей, тобто за різні види функціональних форм позик (банківських, міжбанківських, комерційних, іпотечних, споживчих, державних, міжнародних), за певний період (місяць, рік). Виник В.п. у період розпаду первіснообщинного способу виробництва і зародження рабовласництва. В умовах ринкової економіки позики надаються підприємцями, банками, небанківськими кредитно-фінансовими установами перш за все підприємцям, а також широким верствам населення для різноманітних цілей. Якщо позичальник — підприємець, то джерелом В.п., який він сплачує за тимчасове використання позичкового капіталу, є частина прибутку від підприємницької діяльності. Якщо позики одержують інші верстви населення, у т.ч. фізичні особи, то джерелом В.п. є частина їх доходу. У будь-якому разі позичковий капітал виступає як своєрідний товар, а відсоток — ціна позичкового капіталу як товару, що сплачується за право його тимчасового використання. Плата за використання позичкового капіталу знаходить вираження через річну норму В.п., що визначається як відношення суми річного доходу, який одержує власник позики чи банк, до суми самої позики. Від річної норми В.п. залежить прибуток кредитора. Залежно від норми В.п. приймають рішення щодо інвестування капіталу в коротко- чи довгострокові проекти, вкладання в ті чи інші цінні папери, тобто роблять вибір між різними варіантами більш прибуткового застосування тимчасово вільного капіталу. У сучасних умовах функціонування ринкової економіки на рівень В.п. впливає багато чинників: облікова ставка центрального банку, рівень інфляції, термін позики, видатки на формування позичкового капіталу, рівень ризику, обсяг позики, попит і пропозиція на ринку позичкових капіталів та цінних паперів, якість та ліквідність наданого забезпечення, зміст позичкового заходу, видатки на укладання кредитної угоди, ставки відсотка конкуруючих банків та інших кредитно-фінансових установ, характер відносин між кредитором і позичальником, норма прибутку від інших активних операцій і необхідність одержання прибутку від позичкових операцій. У країнах із дворівневою банківською системою базовою ставкою В.п. є ставка рефінансування центрального банку, яка має місце при наданні позик комерційним банкам. Комерційні банки запроваджують В.п. за своїми позиками, як правило, вищий за облікову ставку центрального банку. Однак це не є обов’язковою нормою. Якщо комерційний банк має менші залучені позичкові кошти, він може запровадити нижчий В.п., ніж облікова ставка. Тобто на рівень В.п. безпосередньо впливає рівень видатків на формування позичкового капіталу. Якщо в країні складається пасивний платіжний баланс і уряд не бажає зниження обмінного курсу національної валюти нижче певної межі, облікові ставки В.п. підвищуються для стимулювання залучення іноземного капіталу. Інфляція породжує небезпеку втрат позичкового капіталу і В.п. Щоб уникнути цього, кредитори (банки) підвищують річні ставки В.п., оскільки частково або повністю враховують очікуваний рівень інфляції. Вони також можуть запроваджувати «плаваючі» ставки В.п., які зростають залежно від підвищення рівня інфляції. Рівень відсотка прямо залежить від терміну позики. Чим довший термін, тим вищий відсоток. Така залежність зумовлена двома чинниками. По-перше, при більш тривалих термінах позик вищий ризик втрат від їх неповернення. По-друге, інвестиції коштів на тривалий термін дають, як правило, більшу віддачу. Відсотки за короткостроковими позиками нижчі. Зростання пропозиції позичкового капіталу має обернено пропорційну залежність з річною ставкою відсотка. Вона також залежить від якості забезпечення позик. Забезпеченням позик можуть бути різні види майна позичальника та зобов’язання третіх осіб. Кредитор (банк) оцінює забезпечення позики і з урахуванням його якості та ліквідності запроваджує відсоток. Чим вища якість та ліквідність забезпечення, тим відносно нижчий В.п. Комерційні банки (кредитори) надають позики на різні цілі різним категоріям позичальників. Позики, надані фармацевтичним торгово-посередницьким фірмам, дорожчі, оскільки дохід від цього виду діяльності носить певною мірою спекулятивний характер. Дещо вищий В.п. запроваджується і за споживчими позиками, оскільки розміри цих позик невеликі і потребують відносно більших видатків на укладання угод і контролю, а також пов’язані з підвищеним ризиком. Видатки на укладання угод і контроль прямо впливають на рівень В.п. Чим ці видатки вищі, тим вища і річна норма В.п. Останнім чинником, що впливає на рівень В.п., є необхідність одержання прибутку від позичкових операцій. Усі кредитори (фінансові посередники) одержують прибуток від різниці у відсотках за депозитними і позичковими операціями. Тому річна норма В.п. повинна бути вищою від річної норми депозитного відсотка. Величина цієї різниці (маржа) призначена для покриття банківських видатків і формування прибутку.

Деньги, кредит, банки / Под ред. О.И. Лаврушина. — М., 1999; Лагутін В.Д. Кредитування: Теорія і практика. — К., 1998; Основы банковского дела / Под ред. А.Н. Мороза. — К., 1994; Толковый словарь рыночной экономики / Под ред. Ф.А. Крутикова. — М., 1993; Финансы, денежное обращение и кредит / Под ред. В.К. Сенчагова, А.И. Архипова. — М., 1999.