ХВОРОБА

ХВОРОБА (лат. morbus — хвороба, захворювання) — захворювання окремої людини, поняття про Х. як нозологічну одиницю та узагальнене поняття про Х. як біологічне і соціальне явище. Найкоротше з відомих визначень Х. — «життя за ненормальних умов» належить Р. Вірхову. Ю. Конгейм (1878) визначав Х. як відхилення від нормального життєвого процесу, зумовлене взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов і регуляторних процесів організму. У 1973 р. А.Д. Адо дав таке визначення: «Х. — це життя ушкодженого організму за участю процесів компенсації порушених функцій. Х. знижує працездатність людини». Учення про Х., їх класифікації та номенклатуру має назву нозологія (грец. nуsos — Х.). Певне захворювання, виділене на основі встановленої причини (етіологія), особливостей розвитку (патогенез), типових проявів, має назву нозологічна форма. Класифікація Х. постійно зазнає різних змін. На практиці застосовують такі класифікації: етіологічна, топографо-анатомічна, за віком і статтю, екологічна, за спільністю патогенезу. З 1970 р. використовується Міжнародна класифікація хвороб (МКХ), прийнята ВООЗ. Сьогодні діє МКХ-10 (10-го перегляду).

У розвитку Х. розрізняють чотири стадії або періоди: латентний період, період продромальних явищ, гострий період і період закінчення Х. Латентний, або прихований, період починається з моменту контакту організму з патогенними факторами і закінчується в момент появи перших клінічних ознак Х. В інфекційній патології латентний період називають також інкубаційним, маючи на увазі період часу від зараження до виникнення продромальних явищ або гострого початку Х. Продромальним періодом вважають відрізок часу від появи перших клінічних проявів Х. до повного розвитку симптомів Х. Гострий період, який настає після продромального, характеризується повним розвитком властивої для даної Х. клінічної картини. Х. може закінчитися видужанням, рецидивом, тобто поверненням Х. у новий цикл, переходом гострої форми в хронічну, смертю.

Поступове клінічне видужання може бути повним або неповним; межі цих понять нечіткі, видужання може бути практично повним, хоча в організмі залишається стійкий анатомічний дефект, напр. відсутність однієї нирки, якщо функція її повністю компенсується функцією другої нирки. Але й повне видужання не є повним поверненням організму до вихідного стану. Напр., після перенесення захворювання на віспу або кір організм набуває нової властивості — імунітету до цих інфекцій.

Виділення періодів Х., варіантів перебігу, фаз загострення й ремісії, вивчення причин переходу гострої форми в хронічну мають велике клінічне значення, оскільки терапевтична тактика в різні періоди і фази Х. різна. Вивчення закономірностей виникнення рецидивів і ускладнень також необхідне для планування лікувальних і профілактичних заходів. Важливими завданнями системи охорони здоров’я є профілактика Х., їх вчасна діагностика та адекватне лікування, яке залежно від характеру захворювання може бути як з використанням ЛП, так і хірургічним, фізіотерапевтичним, променевим, за допомогою лікувального харчування та ін. Серед завдань спеціалістів фармації в рамках фармацевтичної опіки великого значення набуває виявлення симптомів небезпечних Х., при яких недопустиме самолікування та є обов’язковим надання медичної допомоги. Прогрес науки зумовлює постійний перегляд сформованих уявлень та оцінок поняття «Х.», а також принципів класифікації й періодизації Х.

БМЭ. — М., 1976. — Т. 3; Крыжановский Г.Н. Введение в общую патофизиологию. — М., 2000; Патологічна фізіологія / За ред. А.І. Березнякової. — Х., 2003; Сукманский О.И., Царегородский Г.И. К вопросу о сущности болезни // Биология и медицина: философские и социальные проблемы взаимодействия: Сб. науч. тр. — М., 1985.