ВИБІРКОВА ДІЯ

ВИБІРКОВА ДІЯ (переважність, селективність) ЛП — вплив ліків лише на обмежену групу клітин, органів або взаємодія ЛП лише з функціонально однозначними рецепторами певної локалізації. Вибірковість прямої дії пояснюється тим, що тканини і клітини організму відрізняються одні від одних не лише за морфологічною структурою, а й за характером біохімічних процесів. В.д. — це наслідок впливу ліків на біохімічні процеси. Вона зумовлена здатністю препарату накопичуватися в ефекторній тканині, що залежить від фізико-хімічних властивостей препарату та/чи спорідненістю з молекулою-мішенню.

Механізм В.д. пояснюється спорідненістю (афінітетом) препарату з рецептором, що залежить від наявності певних функціональних фармакофорів, найбільш адекватних для взаємодії з цим рецептором, тобто їх комплементарністю (див. Агоністи). В.д. найбільш чітко проявляється при введенні в організм ліків у порівняно низьких дозах. Напр., антидіуретичний гормон гіпофізу (вазопресин) у низьких дозах регулює вміст рідини в організмі, впливаючи на реабсорбцію води в нирках; у високих дозах може викликати спазм кровоносних судин, зокрема коронарних, і навіть спричинити летальний кінець. В.д. не завжди абсолютна. Речовини з низькою в.д. впливають на численні тканини, органи і системи, викликаючи велику кількість побічних реакцій. Так, антибластомні препарати, що діють на клітини пухлини, які швидко ростуть, впливають також і на інші тканини з високою швидкістю реплікації, такі як кістковомозкові та епітеліальні клітини кишечнику. У міокарді переважають β1-адренорецептори, а у м’язах бронхів — β2-адренорецептори. Але деяка кількість β1-адренорецепторів міститься у бронхах, а в міокарді — β2-адренорецептори, внаслідок чого селективність дії на серце та бронхи у β1- та β2-агоністів чи антагоністів не абсолютна.

Розрізняють два підходи в досягненні в.д. ЛП. По-перше, це модифікація структури лікарської речовини. Багато ЛП за структурою близькі до природних БАР організму, напр. до нейромедіаторів, гормонів, субстратів ферментів. Їх в.д. зумовлена здатністю до заміщення чи конкуренції з природними компонентами біологічних систем, складовою частиною яких є бар. Синтез і вивчення аналогів природних речовин — основний науковий напрямок у створенні ЛП, здатних виявляти лише специфічну дію. На основі цього принципу створені такі високоефективні сучасні препарати, як антагоністи адрено- та гістамінових рецепторів та ін. По-друге, В.д. ЛП також можна досягти шляхом створення лікарських форм, що здійснюють цілеспрямовану доставку лікарської речовини до тієї ділянки, де має проявитися її дія. Це дозволяє зменшити всмоктування та системну дію ЛП. За необхідністю ЛП може бути введений безпосередньо в ділянку, де проявляється його дія, за допомогою спеціальної системи, напр., внутрішньобронхіально (інгаляційно) можна ввести агоністи β2-адренорецепторів або глюкокортикоїди. Ректально — у вигляді клізм. Глюкокортикоїди застосовують для лікування пацієнтів із неспецифічним виразковим колітом. Спеціальні лікарські форми у вигляді очних дисків застосовують для введення пілокарпіну хворим на глаукому. Цей напрямок перспективний, оскільки вдосконалення технології виготовлення ліків із цілеспрямованою доставкою лікарської речовини дозволить забезпечити її надходження безпосередньо до ділянки ураження (напр. доставка до злоякісних пухлин комплексу лікарських речовин з антитілом, селективним щодо ракових клітин). Добре виражена в.д. у деяких хіміотерапевтичних препаратів: ізоніазиду — на збудник туберкульозу, ністатину — на гриби Candida, серцевих глікозидів — на серцевий м’яз, алкалоїдів трави ріжків — на м’язи матки, омепразолу — на секрецію соляної кислоти. Чим вища в.д. препарату, тим менше в нього побічних ефектів.

Кукес В.Г. Клиническая фармакология. — М., 1999; Лоуренс Д.Р., Бенитт П.Н. Клиническая фармакология: В 2 т. / Пер. с англ. — М., 1993.