ВАКЦИНИ

ВАКЦИНИ (лат. vacca — корова) — імунобіологічні препарати з бактерій, вірусів або продуктів їх життєдіяльності, які застосовуються для активної імунізації людей і тварин з метою специфічної профілактики та лікування захворювань інфекційної етіології. Термін «вакцина» поєднує різні препарати (живі, інактивовані, субодиничні, рекомбінантні, синтетичні В.) та анатоксини (див. Анатоксин).

Основним принципом одержання живих В. є атенуація, тобто зниження вірулентності мікроорганізмів при збереженні вихідної антигенності та імуногенності. В основу методу розробки живих В. закладено спрямоване культивування мікроорганізмів на живильних середовищах і пасажі на лабораторних тваринах або у культурі тканин. При культивуванні атенуацію збудника можна досягти: додаванням у живильне середовище речовин, які мають інгібуючі властивості (жовч, антибіотики та антисептики у суббактеріостатичних концентраціях); застосуванням «голодних» середовищ, які не відповідають за якісним складом потребам мікроорганізму; зміною оптимального температурного режиму. Так, відома туберкульозна В. БЦЖ була отримана Кальметтом і Гереном у результаті 236 послідовних пасажів вірулентного штаму Valle на картопляно-гліцериновому середовищі у присутності 10% жовчі, до якої чутливий збудник туберкульозу. Вакцинові штами мікроорганізмів мають бути апатогенними, тобто нездатними викликати інфекційне захворювання людей чи тварин, імунізованих ними. Для одержання вакцинових штамів вірусів застосовують метод багаторазових пасажів в організмі одного й того самого виду тварин або у культурах клітин. Класичним прикладом є жива В. проти сказу, одержана Луї Пастером шляхом пасажів вірусу вуличного сказу через мозок кролика. Живі В., моделюючи імунну відповідь, адекватну перенесеному захворюванню, мають істотні переваги перед іншими В. за цим показником. Однак живі В. мають і деякі недоліки: можливість реверсії вакцинового штаму в патогенну форму; гетерогенність мікробної популяції, серед якої можуть залишатися вірулентні мікроорганізми; труднощі при стандартизації. Розроблено живі В. на основі рекомбінантних штамів мікроорганізмів. Принцип одержання живих рекомбінантних В. полягає у використанні непатогенних бактерій і вірусів, у геном яких вбудовують гени протективних антигенів патогенних мікроорганізмів. Рекомбінантні штами виконують роль вектора (провідника), який експресує специфічні антигени патогенного мікроорганізму. Тому рекомбінантні В. називають векторними В. Як вектори застосовують, напр., вірус вісповакцини, непатогенні штами кишкової палички, сальмонели. На практиці використовують живі рекомбінантні В. проти гепатиту В, кліщового енцефаліту. Для профілактики інфекційних захворювань бактерійної та вірусної етіології широко застосовують інактивовані В. Важливою умовою ефективності цих В. є вибір інактиватора та оптимальних умов інактивації. Поняття «інактивований» стосується життєздатності мікроорганізмів, які входять до складу В. Серед перших інактивованих В. були В. проти сказу, віспи, ящура. Найбільш розповсюдженими фізичними методами інактивації мікроорганізмів є гамма- та ультрафіолетові промені, термоінактивація, фотодинамічна та ультразвукова інактивація. Із хімічних сполук для інактивації мікроорганізмів найчастіше застосовують формальдегід, бета-пропіолактон, глутаровий альдегід. Обов’язкова умова контролю інактивованих В. — перевірка стерильності. На відміну від живих, інактивовані В. піддаються стандартизації за кількістю мікробних тіл у певному об’ємі, за антигенністю та імуногенністю. Субодиничні (компонентні) В. — це імуногенні препарати, що являють собою хімічні компоненти, які вилучають із структури мікробної клітини або вірусу. До складу субодиничних В. можуть входити ізольовані зі структури мікробної клітини нуклеїнові кислоти (ДНК або РНК), рибосоми, білки, ліпополісахариди, глюцидоліпопротеїдні комплекси, які містять протективні антигени. Субодиничні В. мають безсумнівні переваги перед живими та інактивованими: вони менш реактогенні, характеризуються імуногенною спрямованістю, належать до очищених бактерійних і вірусних препаратів і, як правило, не викликають при імунізації побічних імунологічних ефектів. Рекомбінантні субодиничні В. готують з очищених білків, які продукують рекомбінантні мікроорганізми. Клоновані ДНК, які кодують протективний антиген, можна вводити в бактерії, дріжджі, клітинні культури з метою одержання антигену в кількості, достатній для виготовлення рекомбінантної субодиничної В. Типовим прикладом рекомбінантної субодиничної В. є антивірусна В. проти гепатиту В. Перспективним напрямком розвитку та удосконалення сучасної вакцинології визнана розробка синтетичних антигенів і В. Синтетичні В. — це ЛП, які містять штучно синтезовані пептиди, що імітують невеликі ділянки протективних антигенів мікроорганізму, які здатні індукувати імунну відповідь організму та захистити його від конкретного захворювання. Прикладом таких В. є синтетичні В. проти сальмонельозу та грипу. Для профілактики токсикоінфекцій застосовують анатоксини. Одним з основних критеріїв якості В. незалежно від способу їх отримання є регламентована реактогенність (до випуску допускаються тільки нереактогенні та малореактогенні В.). Для підвищення імуногенності антигенів, які входять до складу інактивованих, субодиничних, синтетичних В. і анатоксинів, застосовують ад’юванти. Ад’юванти (лат. adjuvare — допомагати) — це різноманітні за походженням і фізико-хімічними властивостями речовини: гель гідроокису алюмінію, алюмокалієвий галун, ліпіди, емульгатори, полімерні сполуки (мурамілдипептид, полівінілпіролідон, полісахариди бактерій). Механізм дії ад’ювантів полягає у створенні «депо» антигену в місці введення В. та неспецифічної стимуляції функціональної активності імунокомпетентних клітин (макрофагів, Т- і В-лімфоцитів). В., призначені для імунізації проти одного захворювання, називають моновакцинами (напр., холерна або черевнотифозна). Асоційовані В. — препарати, призначені для одночасної вакцинації проти декількох інфекційних захворювань (напр., вакцина АКДП, до складу якої входить антиген збудника кашлюка, правцевий і дифтерійний анатоксини). При обґрунтованому поєднанні компонентів асоційованих В. вони здатні виробляти імунітет до кожної інфекції, який практично не поступається імунітету, що формується внаслідок застосування моновакцин. В імунологічній практиці застосовують також термін «полівалентні В.». Це препарати, призначені для профілактики однієї інфекції, які містять декілька серотипів збудника. Напр., полівалентні В. проти грипу, лептоспірозу. Деякі В. застосовують також із метою терапії хронічних інфекційних захворювань. Особливе місце між профілактичними та лікувальними В. посідає антирабічна В., яку застосовують з метою запобігання захворюванню інфікованих осіб, що знаходяться в інкубаційному періоді. З лікувальною метою застосовують також аутовакцини, які виготовляють шляхом інактивації культур мікроорганізмів, вилучених у хворого. До В. обов’язкового застосування належать: жива В. для профілактики туберкульозу БЦЖ; В. проти поліомієліту; коклюшно-дифтерійно-правцева В. (АКДП-В.); жива протикорова В.; жива паротитна В.; В. проти гепатиту B. У ветеринарній практиці проводять щеплення тварин проти вірусних захворювань (сказ, хвороба Ауєскі, чума м’ясоїдних, віспа птахів, кіз, вірусний гепатит каченят, інфекційний ринотрахеїт великої рогатої худоби, ящур та ін.) і бактеріальних захворювань (ешерихіози та сальмонельози молодняка, лептоспіроз, сибірка, коліентеротоксемія свиней, пастерельоз та ін.).

Протипоказання для вакцинації: гострі інфекційні захворювання, загострення хронічної інфекції, у т. ч. туберкульозна інтоксикація, алергічні хвороби; захворювання ЦНС: енцефаліти, енцефалопатії, судомний синдром; хронічні захворювання паренхіматозних органів — нирок, печінки; тяжкі захворювання серцево-судинної системи, у т. ч. гіпертонічна хвороба II, III ступеня; імунодефіцитний стан; злоякісні пухлини і СНІД. Не можна застосовувати В. раніше ніж через 30 днів після одужання від грипу, ангіни, ГРВІ. В. слід зберігати у темному місці при температурі 2–10 °С (у холодильнику). Порушення правил зберігання В. призводить до підвищення їх реактогенності та зниження імуногенності.

Сергеев В.А. Вирусные вакцины. — К., 1993; Медуницын Н.В. Вакцинология. — М., 2004.