ЗНЕВОДНЕННЯ

ЗНЕВОДНЕННЯ (син.: дегідратація; лат. dehydratatio) — стан, що характеризується дефіцитом води в організмі. З. — поширене порушення водно-сольового обміну (див. Водно-сольовий обмін). Ізольованих розладів тільки водного або сольового балансу не буває, виникнення одного з цих порушень є пусковим механізмом у формуванні єдиної патології водно-електролітного обміну із залученням у цей процес усіх рідинних середовищ. Характер З. визначається 2 чинниками: швидкістю і шляхом втрати рідин. Втрата рідини може бути позанирковою або нирковою. Найважливіші позаниркові причини З.: втрата води та електролітів через ШКТ (сильне блювання, діарея, панкреатит, перитоніт тощо), через шкіру (опіки, надмірне потовиділення), кровотеча, парацентез. Причини втрати рідини через нирки: захворювання нирок у стадії хронічної ниркової недостатності, гостра ниркова недостатність у поліуричній стадії, надмірне застосування діуретиків (див. Діуретики), тривалий осмотичний діурез при цукровому діабеті, недостатність кори надниркових залоз, інгібіція секреції антидіуретичного гормону. Найтяжче, декомпенсоване З. із втратою понад 10% рідини називається ексикоз. Залежно від того, в якому водному просторі організму зменшується кількість рідини, розрізняють позаклітинну і внутрішньоклітинну дегідратацію. Насамперед зменшується об’єм інтерстиціальної рідини, плазми і лімфи; компенсація втрат повинна бути швидкою і включати електролітні компоненти позаклітинної рідини. Приклад такого З. — багаторазове блювання внаслідок гострого захворювання, напр., непрохідності тонкого кишечнику. З., яке розвивається повільно (протягом кількох днів), супроводжується клітинною дегідратацією. Компенсація цих втрат здійснюється поступово. Розчини, які вводяться, повинні містити хлорид калію (калій є основним внутрішньоклітинним катіоном). Виділяють 3 основні клінічні типи З.: водне виснаження, гостра дегідратація і хронічна дегідратація.

Дегідратація у зв’язку з первинною втратою води (водне виснаження). Основний механізм — надлишкові втрати чистої води або рідини з малим вмістом солей, тобто гіпотонічної. Концентрація електролітів у плазмі крові та її осмолярність підвищуються (гіпертонічна дегідратація), показник гематокриту підвищується пропорційно до втрати води. Причини — втрата води через легені при пропасниці і задишці, тривалій штучній вентиляції легень незволоженою дихальною сумішшю; надмірне потовиділення при пропасниці; обмеження споживання води у критичних станах, виведення великої кількості слабкоконцентрованої сечі при нецукровому діабеті, втрата води з обпалених поверхонь. Спрага, як перша ознака З., з’являється у разі втрати води, що становить 2% маси тіла (у людини з масою тіла 70 кг — приблизно 1,5 л). При прогресуванні водного виснаження відзначають сухість слизових оболонок (у першу чергу язика), шкіри (особливо в пахвових і пахвинних ділянках), зменшення утворення слини і трахеобронхіального слизу, олігурія з підвищенням концентрації сечі (за винятком нецукрового діабету), зниження тургору шкіри, зменшення маси тіла. АТ звичайно не знижується. Загальний стан тяжкий, наростають гіпертермія, азотемія, дезорієнтація, яка переходить у кому, можливі судоми. При відсутності лікування смерть настає досить швидко. Лікування водного виснаження полягає у введенні води у вигляді ізотонічного (5%) розчину глюкози. На пізніх стадіях лікування може виникнути необхідність у введенні сольових розчинів, які містять натрій, калій і хлориди.

Гостра дегідратація внаслідок втрати позаклітинної рідини. Механізм розвитку цього виду З. пов’язаний із швидкою втратою рідини, близької за своїм складом до рідини позаклітинного простору або плазми крові. Ці втрати відбуваються звичайно через ШКТ, причому настільки швидко, що не встигають розвитися помітні зміни осмолярності та складу позаклітинної рідини. Найчастіші причини — стеноз пілоруса, гостра бактеріальна дизентерія, холера, тонкокишковий свищ, виразковий коліт і непрохідність тонкого кишечнику. Чим вищий рівень кишкової непрохідності, тим більше виражене блювання і накопичення позаклітинної рідини в порожнині кишечнику (утворення «третього простору»). Позаклітинна дегідратація може виникати і при надлишковому застосуванні сильних діуретиків. Проявляються всі симптоми З., швидко розвивається кома, олігурія прогресує до анурії, знижується АТ. Об’єм плазми зменшується, підвищуються концентрація білків у плазмі і гематокрит, звичайно виникає гіпокаліємія. Якщо З. зумовлене втратою великої кількості шлункового соку (напр. при блюванні), то в плазмі крові знижується вміст хлоридів із компенсаторним підвищенням рівня бікарбонату і розвитком метаболічного алкалозу. При значній зовнішній втраті рідини зменшується маса тіла (її зменшення на 4–5% означає втрату 1/5 позаклітинної рідини).

Лікування повинно передбачати швидку компенсацію втраченої рідини. Основу середовищ, які переливаються, становлять ізотонічні сольові розчини. Однак калій можна вводити тільки після того, як рівень діурезу стає близьким до норми. Доцільно контролювати екскрецію калію із сечею. Для підтримки водної рівноваги хворий повинен одержувати ізотонічний розчин глюкози.

Хронічна дегідратація із втратою електролітів (хронічний дефіцит електролітів). У більшості випадків цей стан є наслідком переходу гострого З. із втратою електролітів у хронічну фазу при відсутності або неадекватності лікування. На відміну від гострого З., хронічна дегідратація характеризується гіпотонією розведення позаклітинної рідини і плазми. Клінічно ознаками стану є олігурія, загальна слабкість, іноді підвищення температури тіла. Спрага не характерна. Концентрація натрію в крові знижена при нормальному або незначно підвищеному гематокриті. Концентрація калію в плазмі крові має тенденцію до зниження. Тривала втрата шлункового соку (при багаторазовому блюванні) означає, насамперед, втрату НСl та іонів К+ із компенсаторним розвитком алкалозу. З часом прогресує гіпокаліємія. При тривалих втратах кишкового вмісту, панкреатичного соку або жовчі концентрація калію в плазмі може залишатися нормальною або незначно підвищеною. У тяжких випадках розвивається метаболічний ацидоз. Вміст білків у плазмі крові низький. Діурез залежить від кількості розчинів, які вводяться. Лікування спрямоване на ліквідацію дефіциту електролітів позаклітинної рідини та усунення позаклітинної рідинної гіпотонії. Для відновлення осмолярності плазми та інтерстиціальної рідини використовують невелику кількість гіпертонічного розчину хлориду натрію і (при наявності ацидозу) бікарбонату натрію. Подальше лікування залежить від перебігу захворювання, що спричинило З.

Бунятян А.А., Рябов Г.А., Маневич А.З. Анестезиология и реаниматология. — М., 1984; Гинецинский А.Г. Физиологические механизмы водно-солевого равновесия. — М.–Л., 1964; Чепкий Л.П., Жалко-Титаренко В.Ф. Анестезиология и реаниматология. — К., 1983.