МИСЛЕННЯ

МИСЛЕННЯ — процес опосередкованого й узагальненого пізнання людиною предметів та явищ навколишньої дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях. З фізіологічної точки зору, процес М. — складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. У здійсненні процесів М. бере участь уся кора головного мозку.

М. є предметом комплексних міждисциплінарних досліджень. У філософії вивчається співвідношення матерії і М., можливості й шляхи пізнання світу за допомогою М. Основні форми М. (поняття, судження, умовивід) розглядаються формальною логікою. Соціологічний аспект досліджень М. характеризується аналізом процесу його історичного розвитку залежно від соціальної структури різних суспільств. Фізіологія вивчає мозкові механізми, за допомогою яких реалізуються акти М. Кібернетика розглядає М. як інформаційний процес, фіксуючи спільне і різне в роботі ЕОМ і розумової діяльності людини. Психологія вивчає М. як пізнавальну діяльність, диференціюючи її на види залежно від рівнів узагальнення і характеру використаних засобів, їх новизни для суб’єкта, ступеня його активності, адекватності М. дійсності. Основними функціями М. є: а) встановлення загальних взаємозв’язків; б) розуміння сутності конкретного явища як різновиду певного класу явищ; в) узагальнення властивостей однорідної групи явищ та ін. Процес М. характеризується такими особливостями: 1. М. завжди має опосередкований характер. Установлюючи зв’язки і відношення між предметами і явищами, людина спирається не тільки на безпосередні відчуття й сприйняття, але обов’язково і на дані минулого досвіду, що збереглися в її пам’яті. 2. М. спирається на наявні у людини знання про загальні закони природи суспільства, загальні зв’язки і закономірності. 3. М. виходить із «живого споглядання», але не зводиться до нього. Відображаючи зв’язки і відношення між явищами, ми завжди відображаємо ці зв’язки в абстрагованому й узагальненому вигляді як такі, що мають загальне значення для всіх подібних явищ цього класу, а не тільки для певного явища, яке конкретно спостерігається. 4. М. — це завжди відображення зв’язків і відношень між предметами у словесній формі. М. і мова завжди знаходяться у нерозривній єдності. Завдяки тому, що М. виражається у словах, полегшуються процеси абстракції та узагальнення, тоді як слова за своєю природою є абсолютно особливими подразниками, що сигналізують про дійсність у самій узагальненій формі; 5. М. людини органічно пов’язане з практичною діяльністю. У своєму змісті воно спирається на суспільну практику людини. Це аж ніяк не просте «споглядання» зовнішнього світу, а таке його відображення, яке відповідає завданням, що виникають перед людиною в процесі праці й інших видів діяльності, спрямованих на перебудову навколишнього світу. Виділяють певні операції М.: 1. Аналіз — це розумова операція розчленування складного об’єкта на складові його частини. 2. Синтез — розумова операція, що дозволяє в єдиному аналітико-синтетичному процесі М. переходити від частин до цілого. 3. Порівняння — операція, що полягає у зіставленні предметів і явищ, їх властивостей і стосунків один з одним і виявленні, таким чином, спільності або відмінності між ними. 4. Абстрагування — розумова операція, що базується на відволіканні від несуттєвих ознак предметів, явищ і визначенні в них основного, головного. 5. Узагальнення — поєднання багатьох предметів або явищ за будь-якою загальною ознакою. 6. Конкретизація — прямування думки від загального до часткового. Розрізняють конкретні форми М.: а) поняття — відображення у свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета або явища; б) судження — основна форма М., у процесі якої стверджуються або відображаються зв’язки між предметами і явищами дійсності; в) умовивід — визначення з одного або кількох суджень нового судження. Розрізняють умовивід індуктивний, дедуктивний, за аналогією; г) аналогія — такий умовивід, в якому висновок робиться на основі часткової схожості між явищами, без достатнього дослідження всіх умов. Основними способами М. виступають: індукція — такий спосіб М., при якому умовивід іде від поодиноких фактів до загального умовиводу, дедукція — спосіб М., що характеризується рухом думки від загального до часткового, поодинокого. На основі різних критеріїв виділяють такі види М.: 1) за формою — очно-дійове (характеризується тим, що вирішення завдання здійснюється шляхом реального фізичного перетворення ситуації, випробовування властивостей об’єктів), очно-образне (пов’язане з уявленням ситуацій і змін у них. З його допомогою найповніше відтворюється вся різноманітність різних фактичних характеристик предмета, бо в образі може фіксуватися одночасно бачення предмета з кількох точок зору, напр. показник якості ліків), абстрактно-логічне (або словесно-логічне, яке характеризується використанням понять, логічних конструкцій, в його структурі формуються й функціонують різні види узагальнень); 2) за характером вирішуваних завдань — теоретичне (характеризується здатністю до засвоєння знань високого рівня узагальненості, розуміння наукових принципів розвитку тих чи інших галузей знання; умінням бачити залежності й закономірності існуючих між явищами зв’язків) і практичне (М. на основі суджень і умовиводів, що базуються на вирішенні практичних завдань; воно пов’язане з постановкою цілей, виробленням планів, проектів); 3) за ступенем розгорнутості — дискурсивне (М. опосередковане логікою міркувань, а не сприйняття) та інтуїтивне (М. на основі безпосереднього чуттєвого сприйняття і відбиття діянь предметів і явищ об’єктивного світу); 4) за ступенем новизни й оригінальності — репродуктивне або відтворювальне (М. на основі образів і уявлень, що почерпнуті з будь-яких певних джерел) і продуктивне або творче, пов’язане із самостійним вирішенням людиною нових, раніше невідомих їй завдань, що відбувається як за опорою на вже відомі йому знання, так і з залученням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення. Основними показниками М. є: а) глибина — проявляється у ступені проникнення в сутність явища, процесу; б) самостійність — виражається в умінні побачити нову проблему, поставити нове питання, а потім вирішити завдання своїми силами. Творчий характер М. найбільше виражається в його самостійності; в) гнучкість — проявляється в умінні змінювати накреслений план дій, якщо цей план не задовольняє умовам, які виявляються в ході вирішення завдань; г) критичність — відображає здатність людини правильно оцінити як об’єктивні умови, так і власну активність, і при необхідності відмовитися від обраного шляху і знайти спосіб дії, який найбільше відповідає умовам діяльності; д) швидкість — проявляється у здатності знаходити правильні, обґрунтовані рішення й реалізувати їх в умовах дефіциту часу. Велику роль у розумових процесах відіграють індивідуально-психологічні, особистісні, соціально-психологічні властивості суб’єктів. Для фармацевтичної галузі, спеціалісти якої спрямовують свої зусилля на забезпечення й збереження здоров’я людини, велике значення має впровадження експериментально-психологічних досліджень щодо виявлення залежностей психодіагностичних показників М. від віку, статі, рівня освіти, емоційного стану, набутого досвіду, настанов і соціальних очікувань суб’єктів цієї діяльності.

Гончаренко С. Український педагогічний словник. — К., 1997; Копорулина В.Н., Смирнова М.Н., Гордеева Н.О., Балабанова Л.М. Психологический словарь / Под общ. ред. Ю.Л. Неймера. — Ростов-на-Дону, 2003; Психология: Словарь / Под общ. ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского. — М., 1990.