МЕНЕДЖМЕНТ

МЕНЕДЖМЕНТ. М. фармацевтичний (англ. to manage — управляти в господарчій сфері) — сукупність методів, принципів, засобів та форм управління діяльністю підприємства з метою підвищення його продуктивності та збільшення прибутку. Фундаментальний Оксфордський словник дає низку трактувань поняття «менеджмент»: а) спосіб, манера спілкування з людьми; б) влада, мистецтво управління; в) особливого типу вміння та управлінські навички; г) орган управління, адміністративна одиниця. Термін «менеджмент» використовується не в одному значенні, а альтернативно: управління, галузь людських знань, навчальна дисципліна та галузь наукового дослідження, соціальний прошарок тих, хто здійснює роботу з управління. Як галузь знань М. являє собою міждисциплінарну сферу, яка поєднує досягнення економічних, соціологічних, психологічних, правових та інших дисциплін, а також таку, що використовує досвід мистецтва управління. М. як соціально-економічне вчення з’явився наприкінці XIX ст. У 1881 р. американець Джозеф Вартон розробив перший систематичний курс управління з метою викладання його в коледжі. Однак перший крок до формування М. як науки зробив Фредерік Тейлор, який розробив концепцію наукового управління, визначивши М. як самостійну галузь наукових досліджень. У своїх працях «Управління фабрикою» (1903 р.) та «Принципи наукового управління» (1911 р.). Ф. Тейлор запропонував низку методів наукової організації праці, які передбачають розподіл, вимірювання та нормування праці, її стимулювання та розвиток мотивації тощо. Подальший крок у розвитку управлінської думки був пов’язаний із розвитком школи адміністративного управління, основоположником якої вважається Анрі Файоль. Він розподілив увесь процес управління на п’ять основних функцій: планування, організацію, підбір і розміщення кадрів, мотивацію та контроль. Наступний етап становлення М. як науки характеризується зародженням школи «людських відносин», засновником якої вважають Елтона Мейо. На межі 70-х років ХХ ст. переломною в управлінській теорії стала чітко сформульована ідея про те, що організація — це відкрита система, яка пристосовується до зовнішнього середовища. Наступне десятиріччя позначилося відкриттям значення «організаційна культура» як могутнього інструмента управління, що особливо ефективно використовувалося японцями. Для сучасного етапу розвитку М. як наукової галузі характерні такі тенденції: осмислення матеріально-технічної бази сучасного виробництва та надання послуг; посилення уваги до різних форм демократизації управління; інтернаціоналізація управління; гуманізація управління; поєднання інтересів бізнесу, суспільства і людини та інші. Основними сферами М. є організація систем та процесів управління (генеральний М.), управління фінансами, матеріально-технічним постачанням та збутом (фінансовий та маркетинговий М.), управління організацією (М. організації), управління персоналом та соціальним розвитком фірми (кадровий та соціальний М.), управління проектами та інвестиціями (інноваційний та інвестиційний М.), управління виробництвом (виробничий М.). Головним у М. є визначення мети, яка відповідає інтересам підприємства, забезпечення його рентабельності. М. передбачає перш за все організацію праці людей, персоналу підприємства. Менеджери повинні мати на меті не тільки високу рентабельність підприємства, а й проблеми своїх співробітників, а також споживачів, для яких існує підприємство. Управління складається із взаємопов’язаних функцій, реалізація кожної з яких включає типові елементи управлінського циклу (див. Функції управління). Основними функціями М. є планування, організація, мотивація та контроль. У межах сучасного управлінського підходу будь-яка виробнича система розглядається як соціотехнічна, у складі якої взаємодіють дві підсистеми — техніко-економічна (включає машини, верстати, обладнання, всі види технологій, управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, розробку робочих місць, рівень кваліфікації та підготовки співробітників, їх професійний склад тощо) та соціальна (включає всі форми морального та матеріального стимулювання праці, стиль керівництва, участь робітників та службовців у прийнятті управлінських рішень, організаційну культуру тощо). Виділяють також виробничу, маркетингову та систему забезпечення сприятливих результатів. Кожна з цих організаційних систем містить дві підсистеми — керовану та керуючу. Управління організацією базується на дотриманні низки принципів М., які розподіляють на загальні та часткові. До загальних належать принципи: сприйнятливості, системності, багатофункціональності, інтеграції, орієнтації на цінності. Частковими принципами управління є: принцип оптимального поєднання централізації та децентралізації в управлінні; колегіальність; принцип наукової обґрунтованості управління; плановість; поєднання прав, обов’язків та відповідальності організацій; принцип приватної автономії та свободи; ієрархічності та зворотного зв’язку; принцип мотивації; демократизація управління; принцип державної законності; органічної цілісності об’єкта та суб’єкта управління; принцип стабільності та мобільності системи управління. Реалізація функцій та принципів М. здійснюється шляхом використання різних методів управління (див. Методи управління). Значення М. для підприємств фармацевтичної галузі пов’язане з переходом до роботи на принципах ринкової економіки, розвитком самостійності в діяльності підприємств, їх діяльністю в умовах нестабільності, непередбачуваності ситуації, підвищеного ризику, демократизації управління. Для фармацевтичного М. життєво важливі методи і засоби вивчення інтересів, потреб і попиту тих, хто купує фармацевтичні товари. Тут М. перетинається з маркетингом (див. Маркетинг), який розглядається як інтегративна функція М., що перетворює потреби покупця на прибуток підприємства. М.ф. існує в управлінні діяльністю суб’єктів фармацевтичного ринку щодо розроблення, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, експортно-імпортних операцій, оптової та роздрібної реалізації ЛП. Особливості управління фармацевтичними організаціями пов’язані з тим, що фармація є соціально орієнтованою галуззю — складовою системи охорони здоров’я. Водночас на роботу фармацевтичних та аптечних підприємств впливають необхідність сучасних нововведень та інновацій, динамічність нормативно-правового регулювання їх діяльності, комерціалізація, посилення економічної зацікавленості виробника та оптово-роздрібної ланки; з іншого боку — обмеженість бюджетних асигнувань та платоспроможності населення. Специфічність управління аптечними закладами виявляється і в тому, що недостатньо визначено й нечітко простежується зв’язок між затратами праці фармацевтичних працівників (зокрема, інформування, консультування споживачів, емоційно-психологічне напруження від роботи зі специфічним контингентом відвідувачів тощо), існує необхідність поєднання економічної ефективності та соціальної відповідальності перед громадськістю, споживачами та співробітниками організації, наявна багатоплановість контролю за діяльністю підприємств з боку державних та відомчих органів. В оптово-посередницьких підприємствах та аптечних закладах деякі особливості має і кадровий М. у плані відбору та набору кваліфікованих спеціалістів, підвищення кваліфікації, мотивації, управління персоналом з урахуванням психологічних особливостей переважно жіночих колективів.

Кабушкин Н.И. Основы менеджмента. — Минск, 2000; Мескон М.Х., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М., 1992; Мнушко З.Н., Дихтярева Н.Н. Менеджмент и маркетинг в фармации. Ч. І. Менеджмент в фармации / Под ред. З.Н. Мнушко. — Х., 2007; Основи менеджменту / За ред. В.С. Верлоки, І.Д. Михайлова. — Х., 1996.