НОМЕНКЛАТУРА НЕОРГАНІЧНИХ СПОЛУК

НОМЕНКЛАТУРА НЕОРГАНІЧНИХ СПОЛУК — система назв хімічних елементів та сполук, яка повинна забезпечити чітке позначення складу речовини як у письмовій, так і розмовній формах. Або це правила складання хімічних формул та способи назви індивідуальних хімічних речовин. Головна вимога до Н.х.с. — однозначність визначення тієї чи іншої сполуки, що виключає можливість переплутання однієї речовини з іншою. Номенклатура повинна бути досить універсальною й простою за структурою, а також за можливістю узгоджена з класифікацією та будовою відповідних сполук. У кожній країні історично склалися свої назви деяких речовин (хлорне вапно, соляна кислота тощо), незрозумілі в інших. Така номенклатура називається тривіальною. Але раціональна номенклатура повинна бути зрозумілою всім спеціалістам. На сучасному етапі існують дві номенклатури, визнані в усьому світі: традиційна та систематична. Обидві номенклатури базуються на тому, що всі сполуки розподіляються на прості (складаються з атомів одного елемента) та складні речовини, а останні — на бінарні (оксиди, сульфіди тощо) та більш складні, які в свою чергу розподіляються на основи, кислоти, солі та комплексні сполуки. Назва хімічного елемента завжди пишеться з великої літери, а простої речовини, що відповідає цьому елементу, — з малої. Як основу для назв елементів та сполук застосовують, за новим ДСТУ, латинізовані назви хімічних елементів. Виняток становить тільки елемент № 80 — Hg — Меркурій (хоча лат. назва — Гідраргірум). Саме через незручність його лат. назви всі похідні терміни беруть початок від алхімічної назви цієї речовини (меркурати, демеркуризація тощо). Таким чином, старі назви елементів з № 1, 7, 8, 9, 12, 16, 25, 26, 28, 29, 33, 49, 50, 51, 82, 83 змінюються на міжнародні: 1Н — Гідроген, 7N — Нітроген, 8O — Оксиген, 9F — Флуор, 12C — Карбон, 16S — Сульфур, 25Mn — Манган, 26Fe — Ферум, 28Ni — Нікол, 29Cu — Купрум, 33As — Арсен, 49Ag — Аргентум, 50Sn — Станум, 51Sb — Стибій, 82Pb — Плюмбум, 83Bi — Бісмут. Згідно з правилами IUPAC тимчасові назви передбачуваних елементів, починаючи з № 110, складаються з 3 літер, кожна з яких відображає початкову літеру назви кожної цифри порядкового номера елемента (давньогрецькою або лат. мовами). Напр., 110Uun — Унуннілій, 226Bbh — Бібігексій тощо. Допускається використання традиційних назв для простих речовин: водень, залізо, нікель, кисень, мідь, сірка, свинець, срібло, ртуть. Для складних сполук спочатку вказують позитивну частку молекули, а потім — негативну.

Оксидибінарні сполуки, які містять Оксиген у ступені окиснення –2 і атоми Оксигену, хімічно один з одним не зв’язані. Назва оксидів складається з лат. назви елемента, який утворив оксид (у називному відмінку) та слова оксид. Якщо елемент утворює декілька оксидів, то ступінь окиснення елемента вказують у дужках римськими цифрами (метод Штока) або вказують кількість атомів Оксигену (давньогрецькими числівниками), які припадають на один атом іншого елемента (метод кількісних приставок): СО — карбон (ІІ) оксид або карбон оксид, СО2 — карбон (ІV) оксид або карбон діоксид. Якщо оксиди гідратовані невизначеною кількістю молекул води, то такі сполуки називають полігідратами оксидів, а якщо кількість молекул води визначена, то її кількість указують грец. числівником. SіO2·nH2O — полігідрат силіцій (ІV) оксид. SO3·H2O — моногідрат сульфур (VІ) оксид. Якщо до складу оксиду входять два різних елементи, крім Оксигену (подвійні оксиди), то їх називають так: (BeAl2)O4 — берилійдіалюміній тетраоксид, (K6Mg)O4 — гексакаліймагній тетраоксид. При цьому катіони називають в алфавітному порядку. У всіх цих випадках традиційна та систематична номенклатура оксидів збігаються. Різниця відзначається тільки у випадках шпінелей — оксидів складу:

ІІ ІІІ ІІ ІV

(Me Me2)O4 або (Me2Me)O4:Fe3O4 — триферум тетраоксид — традиційна назва, але (Fe+2Fe+32)O4 — диферум (ІІІ) ферум (ІІ) оксид — систематична назва. (Pb+22 Pb+4)O4 — плюмбум (ІV) диплюмбум (ІІ) оксид — систематична назва, але Pb3O4 — триплюмбум тетраоксид — традиційна назва. Назви інших бінарних сполук як за традиційною, так і за систематичною номенклатурою складаються аналогічно: спочатку називають лат. назву найменш електронегативного елемента у називному відмінку, а потім — назву найбільш електронегативного елемента із закінченням -ид (-ід). Сполуки, які містять пероксид-іон (О2–2), називають пероксидами: Н2О2 — гідроген пероксид, Na2O2 — натрій пероксид. Сполуки, які містять надпероксид-іон (О2), називають надпероксидами: КО2 — калій надпероксид, Ва(О2)2 — барій надпероксид. Сполуки, які містять озонід-іон (О3), називають озонідами: NaO3 — натрій озонід, КО3 — калій озонід. Інші бінарні сполуки: H2S — гідроген сульфід, Na2S — натрій сульфід, ВN — бор нітрид, СаС2 — кальцій карбід, AgCl — аргентум хлорид, Са3Р2 — кальцій фосфід тощо.

Основи — це електроліти, які дисоціюють у розчинах на гідроксид-іон та катіон металу або металоподібний катіон. Назва основ складається з лат. назви металу, який утворив основу (у називному відмінку), та слова «гідроксид». Якщо метал утворює декілька основ, то після назви металу в дужках римськими цифрами вказують ступінь його окиснення (метод Штока) або кількість гідроксильних груп грец. числівником: Fe(OH)2 — ферум (ІІ) гідроксид або ферум дигідроксид, Fe(OH)3 — ферум (ІІІ) гідроксид або ферум тригідроксид. Назви основ за традиційною та систематичною номенклатурами збігаються.

Кислоти — це електроліти, які дисоціюють у розчинах тільки на катіони водню та аніони кислотного залишку. Або це сполуки, які містять іони водню, здатні заміщуватися на катіони металу (або металоподібну групу) з утворенням солей. Для безкисневих кислот традиційна і систематична назви складаються з лат. назви кислотоутворювального елемента із закінченням -ідна (-идна) та слова кислота: HF — фторидна (флуоридна) кислота, H2S — сульфідна кислота, HCN — ціанідна кислота. Традиційна та систематична номенклатури для кисневмісних кислот не збігаються. Традиційні назви таких кислот складаються з лат. назви кислотного залишку та слова «кислота». Якщо кислотоутворювальний елемент утворює 2 кисневмісні кислоти і знаходиться у вищому ступені окиснення, то назва кислотного залишку закінчується на -атна: H2SO4 — сульфатна кислота, HNO3 — нітратна кислота; а якщо в елемента не вищий ступінь окиснення, то -ітна (-итна): HNO2 — нітритна кислота, H2SO3 — сульфітна кислота. Якщо елемент утворює більш ніж 2 кисневмісні кислоти, то для найнижчого ступеня окиснення у назві ставиться префікс гіпо-, а для найвищого — пер-: HClO — гіпохлоритна кислота, HClO2 — хлоритна кислота, HClO3 — хлоратна кислота, HClO4 — перхлоратна кислота. Якщо одному ступеню окиснення елемента відповідають 2 кислоти з різними основностями, то назва кислоти з вищою основністю має префікс орто-, а з нижчою — мета-. Н3ВО3 — ортоборатна кислота, НВО2 — метаборатна кислота, Н3РО4 — ортофосфатна кислота, НРО3 — метафосфатна кислота. Назви ізополікислот утворюють із назв мономерних кислот, додаючи числові префікси ди-, три-, тетра-… полі-: H2S2O7 — дисульфатна кислота, (Н3РО4)n — поліфосфатна кислота. Назви тіо- та пероксокислот утворюють із назв відповідних кислот, похідними яких вони є, додаючи відповідні префікси: H2SO3S — тіосульфатна кислота, H2S2О6О2 — пероксодисульфатна кислота, HNO4 — пероксонітратна кислота, H3AsO3S — тіоарсенатна кислота. Систематичні назви кисневмісних кислот складаються з переліку атомів, які входять до складу молекули, та їх кількості із зазначенням ступеня окиснення кислотоутворювального елемента (у дужках римськими цифрами) або, не вказуючи його ступінь окиснення, називають грец. числівниками кількість кислотних атомів Гідрогену. Спочатку кажуть слово «гідроген» (для другого випадку і кількість кислотних атомів Гідрогену), далі кількість атомів Оксигену грец. числівниками, потім слово оксо-, нарешті лат. назву кислотоутворювального елемента із закінченням -ат, а в дужках римськими цифрами — його ступінь окиснення (у другому випадку не потрібно). Напр.: Н2СО3 — гідроген триоксокарбонат (ІV) або дигідроген триоксокарбонат; Н4Р2О7 — гідроген гептаоксодифосфат (V) або тетрагідроген гептаоксодифосфат; Н2SO3S — гідроген сульфідтриоксосульфат (VІ) або дигідроген сульфідтриоксосульфат; H2S2O6O2 — гідроген пероксогексаоксодисульфат (VІ) або дигідроген пероксогексаоксодисульфат. Якщо елемент утворює кілька кисневмісних кислот, то їх можна називати таким чином: HClO — хлоратна (І) кислота, HClO2 — хлоратна (ІІІ) кислота, HClO3 — хлоратна (V) кислота, HClO4 — хлоратна (VІІ) кислота, H2SO4 — сульфатна (VI) кислота.

Солі — це електроліти, які у водних розчинах дисоціюють з утворенням катіонів, що відрізняються від іона Гідрогену, та аніонів, що відрізняються від гідроксид-іонів. Як систематична, так і традиційна номенклатура солей зв’язані з номенклатурою кислот. Існують номенклатурні правила назв катіонів та аніонів. Назви одноатомних катіонів будують із лат. назви елемента у називному відмінку і слова «катіон», у дужках римськими цифрами вказують ступінь окиснення елемента: Cu+ — купрум (І) катіон, Cu2+ — купрум (ІІ) катіон, Hg2+2 — дигідраргірум (І) катіон. Назви катіонів, утворених приєднанням протона до нейтральної молекули, утворюють із назви молекули та закінчення -оній: NH+4 — амоній катіон, Н3О+ — оксоній катіон, N2H+5 — гідразиній катіон, Н2F+ — фтороній катіон. Назви безкисневих аніонів будують із кореня лат. назви елемента та суфікса -ід (-ид) і слова іон через дефіс: F — фторид (флуорид)-іон, СN — ціанід-іон, S2–2 — дисульфід-іон, ОН — гідроксид-іон, NH2 — амід-іон. Деяким аніонам надані спеціальні назви: О2–2 — пероксид-іон, О2 — надпероксид-іон, О3 — озонід-іон, I3 — трийодид (І-)-іон, С2–2 — ацетиленід-іон, N3 — азид-іон. Традиційні назви середніх солей будують із лат. назви катіона у називному відмінку (коли катіон може мати різну валентність, то її вказують у дужках римськими цифрами після назви катіона) та назви кислотного залишку. Якщо кислотоутворювальний у кисневмісних кислотах елемент знаходиться у вищих ступенях окиснення, то назва кислотного залишку закінчується на -ат, якщо у нижчих, то на -іт (-ит). Усі прикладки, префікси і суфікси, які були у відповідної кислоти, зберігаються: KClO — калій гіпохлорит, KClO2 — калій хлорит, KClO3 — калій хлорат, KClO4 — калій перхлорат, Na3PO4 — натрій ортофосфат, NaPO3 — натрій метафосфат, Na2SO3S — натрій тіосульфат, Na2S2O6O2 — натрій пероксодисульфат, CrSO4 — хром (ІІ) сульфат, Cr2(SO4)3 — хром (ІІІ) сульфат, CuCl2 — купрум (ІІ) хлорид, (NH4)2S2 — амоній дисульфід тощо. Назви кислих солей утворюють з лат. назви катіона (якщо необхідно, вказують його ступінь окиснення), слова «гідроген» (якщо атомів гідрогену кілька, то їх чисельність указують грец. числівником) та назви кислотного залишку (таким же чином, як і для середніх солей): Cu2HPO4 — купрум (ІІ) гідроген ортофосфат, NaH2PO4 — натрій дигідроген ортофосфат. Назви основних та оксосолей починають з лат. назви катіона у називному відмінку (якщо необхідно, вказують ступінь його окиснення римськими цифрами в дужках), потім для основних солей — слова «гідроксид» (якщо гідроксогруп декілька, то вказують грец. числівником їх кількість), а для оксосолей — слова «оксид» (якщо атомів Оксигену декілька, то з відповідним префіксом грец. числівником), яке можна писати і в кінці назви, та назви кислотного залишку (таким же чином, як і для середніх солей): Al(OH)2Cl — алюміній дигідроксид хлорид, Cu2OHCl — купрум (ІІ) гідроксид хлорид, BiONO3 — бісмут (ІІІ) нітрат оксид. Назви подвійних солей будують з лат. назв та переліку катіонів в алфавітному порядку та назви кислотного залишку за традиційною номенклатурою. Кількість молекул кристалізаційної води вказують грец. числівниками: (NH4)2Fe(SO4)2·6H2O — діамоній ферум (ІІ) сульфат гексагідрат. Назви змішаних солей будують з лат. назви катіона та переліку назв кислотних залишків: CaOCl2 — кальцій хлоридгіпохлорид. Систематичні назви солей складаються з лат. назви катіона (або їх переліку в алфавітному порядку із зазначенням ступеня окиснення) і систематичної назви кислотного залишку: Na2SO4 — натрій тетраоксосульфат (VI), K2S2O5 — калій пентаоксодисульфат (IV), NaHCO3 — натрій гідрогентриоксокарбонат, (CuOH)2SO4 — купрум (ІІ) гідроксид тетраоксосульфат (VI), MgNH4PO4 — амоній магній тетраоксофосфат (V), KCr(SO4)2·12H2O — калій хром (ІІІ) тетраоксосульфат (VI) додекагідрат. NH4Fe(SO4)3·6H2O — амоній ферум (ІІІ) тетраоксосульфат (VI) гексагідрат, Na2SO3S — натрій сульфідтриоксосульфат (VI). Для твердих поліморфних модифікацій можна використовувати їхні позначення грец. літерами, а також назви за однією з ознак модифікації — кольором, кристалічним станом чи структурою: α–Sn — α-станум (α-олово, сірий станум); β-Sn — β-станум (β-олово, білий станум); γ–Sn — γ-станум (γ-олово, крихкий станум, ромбічний станум). У найпростіших випадках можна застосовувати традиційні назви — алотропні модификації карбону — алмаз, графіт, карбін, аморфний вуглець (карбон), фулерен. Комплексні сполуки називають за систематичною номенклатурою. При цьому користуються правилами називання координаційних сполук (див. Комплексні сполуки).

Білодід О.І., Голуб О.А., Корнілов А.М. та ін. Вступ до хімічної номенклатури. — К., 1997; Елементи хімічні та речовини прості. Терміни та визначення основних понять. Умовні позначення. Державний стандарт України. ДСТУ 243994; Періодична система хімічних елементів / В.В. Скопенко, М.Ю. Корнілов та ін. — К., 1997.